Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

А я опиняюся на терасі, оточеній білою вишуканою балюстрадою. Та кільцем оперізує величезний круглий зал, склепінна стеля якого здіймається далеко-далеко в височінь. Білі колони, чудернацькі поруччя, четверо широких сходів, що ведуть вниз. Але архітектурні вишукування мене зараз ані трохи не зачіпають, тому що я спочатку, як заворожена, вдивляюся в блакитні вихори, що танцюють у повітрі, а потім, зробивши кілька кроків уперед, нарешті бачу власного чоловіка, застиглого в центрі зали.

Від побаченого у мене буквально перехоплює подих. Рок сам зараз, як чиста енергія. Страхітливий, неймовірно величний і... дуже красивий. Його постать здається зітканою з синювато-білого світла, пульсуючих ниток, що нагадують малюнком кровоносну систему. І лише очі, що стали абсолютно чорними навіть без натяку на білки, палають непроглядною голодною пітьмою.

А коли мій погляд трохи звикає до всіх цих світлових ефектів і починає розрізняти інші деталі, то в мене з'являється ще й стійке враження, що я потрапила до кіновсесвіту Марвел. Руки мого чоловіка втоплені у два блакитні сяйнисті куби на високих кам'яних стовпах, і ті дуже нагадують горезвісний тесеракт. По їхніх гранях зміяться білі вогняні лінії, і я навіть не здивуюся, якщо в цих фантастичних на вигляд кубиках зберігаються якісь камені нескінченності, або ще щось подібне, супергеройське. Дуже вже весь вигляд Рока сприяє таким божевільним асоціаціям.

Якось я не очікувала побачити його таким. Зараз розуміння, що він справді не людина, наздоганяє мене особливо невблаганно, безкомпромісно. І підходити вже якось страшнувато. Але я відчуваю, який він виснажений, скільки енергії віддав цьому палацу і, здається, всьому місту. Хіба я можу не спробувати полегшити його страждання?

Загнавши всередину свої сумніви та страхи, рішуче йду до сходів та обережно спускаюся до нього. І лише тепер Рок помічає мою присутність.

− Міє? – лише одне слово, а в мене мурашки по шкірі. У нього навіть голос зараз звучить інакше, ніби змінилися частоти, стали нижчими, глибшими. Пробираючи до кісток гранями модуляцій. − Що ти тут робиш?

Сама не знаю, якщо чесно. Не уявляю, як я можу йому зараз допомогти. Чи здатна я на це? Чи дозволить він мені?

– Я відчула, що… – мені хочеться сказати «потрібна тобі», але в останній момент це здається… надто самовпевненим, і я закінчую зовсім іншою фразою. − Що тобі потрібна моя енергія.

Рок у відповідь мовчить, здається, що навіть не бачить мене знову, зосередивши всю свою увагу на чомусь мені невидимому та незрозумілому, зусиллям волі керуючи речами, які мені навіть усвідомити важко. Чим ближче я підходжу, тим сильніше тисне на мене з усіх боків, по шкірі мовби електричні розряди пробігають. Але це не боляче. Навпаки. Я наче наповнююся цією силою. Вбираю її, заряджаюсь, щоб віддати. Як ідеальна батарейка. Створена для нього одного.

− Рок, можна я тебе обійму? − шепочу тихо, завмерши за два кроки навпроти й привертаючи чоловікову увагу.

На мені зосереджується погляд голодної безодні. Обличчям, вкритим неоновими венами, пробігає болісна судома. Він не просить і не кличе. Дозволяє вирішувати мені.

І я, підкоряючись гострій потребі віддати йому все, що можу, роблю цей останній вирішальний крок. Довіряючи навіть зараз.

Поруч із ним я завжди в безпеці. Мої руки охоплюють чоловічу талію, і я притискаюся до Рока всім тілом. З полегшенням відпускаю на волю те, що зараз мною справді відчувається, мою силу, енергію, мою любов до нього. І немає в цей момент ні страху, ні сумнівів. Цей мій чоловік. Єдиний. А я його. Для нього.

Дивна в'язь судин, що пульсують під блискучою шкірою Рока, варто мені до нього торкнутися, спалахує ще яскравіше, і я звідкись розумію, що це і є ті самі енергетичні канали, які тепер спішно підживлюються моєю енергією. Але ця думка, промайнувши у моїй свідомості, просто зникає. Яка різниця? Головне, що він поруч, що моя близькість йому справді потрібна. Головне, що величезне тіло в моїх обіймах уже трохи менше тремтить від напруження, і я вловлюю від чоловіка щось дуже схоже на полегшення та вдячність.

– Я люблю тебе, – шепочу своє зізнання, без будь-якої впевненості, що він мене чує, чи розуміє.

Не чекаючи жодної відповіді.

Просто тому, що тримати це в собі більше не маю сили.

Я його вже люблю. І що буде те й буде.

Замружившись і притулившись обличчям до чоловікових грудей, я повністю випадаю з часу та реальності, зосередившись лише на тому, щоб живити його енергією. Хвилини минають, а може й години, або навіть вічність, все це дійсно втрачає для мене значення. Більш цілісною я себе, мабуть, ще ніколи не відчувала. Мені не страшно розчинятися в силі Рока, у своїх почуттях до нього. Віддаючи всю себе, я дивним чином стаю лише сильнішою, наповнюючись від нього натомість.

Той момент, коли його руки опиняються на моїй спині, вкарбовуючи мене в тверде чоловіче тіло, яке ще досі іскрить енергією, я далеко не відразу усвідомлюю. А потім долоні Рока зісковзують нижче, підхоплюючи мене під сідниці, стискають ті під тканиною нічної сорочки і халата, підіймають мене вище, поки я не опиняюся нарівні з ним. Наші погляди стрічаються.

А наступної миті він ловить ротом мої губи, відразу зминаючи їх у голодному і якомусь тваринному, сповненому безумства, поцілунку. Притискає до себе ще сильніше, змушуючи обхопити ногами. Світ пливе перед очима, тіло відчувається невагомим, ми ніби ширяємо вдвох у повітрі, в круговерті пульсуючих навколо вихорів енергії. Його руки тепер, здається, скрізь. Одяг зникає з мене ніби сам собою, і жадібні ласки починають жалити вже мою оголену шкіру... а може душу.

− Не бійся, − гарчить Рок, раптово кидаючи мене спиною назад. Я падаю, розплющивши очі, розкинувши руки, наче птаха… і немовби в прохолодний шовк занурююсь. Хапаю ротом повітря, коли розумію, що тепер зависла в повітрі перед чоловіком… прямо так, безсоромно розкрита, досі обіймаю його ногами, притискаюся промежиною до його паху. Вся у вогні. Чи це зі мною?