read-books.club » Публіцистика » Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

266
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дороги, які нас вибирають" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 93 94 95 ... 99
Перейти на сторінку:
Петрові, вельми довго хитрував і перехитрував себе. Петро розтягнув усе його військо – на боротьбу з корпусом, який ішов на допомогу шведам, на копання каналів, і коли в останню мить повів жменьку козаків на з’єднання з Карлом, вони не знали, куди йдуть. А допомоги Батурину не надав, залишив його напризволяще, й погром Батурина дуже негативно вплинув на українських козаків. І мовчав навіть тоді, коли Петро розсилав по Україні реляції, в яких писалося, буцімто Мазепа самовільно вводить панщину, а він, Петро, був завжди проти того; Мазепа не спростовував це, не повів своєї рішучої «агітації». Упевнений, Шевченко не раз задумувався над тим. Так, в історії є ситуації, коли людина одним рішучим вчинком, одним правильним рішенням спокутує попередні помилки й діяння, але цього не достатньо для позитивної оцінки всієї його діяльності.

А скільки було суперечок довкола «Гайдамаків». Там вело Шевченка українське серце, йому потрібен був приклад самовідданого служіння Україні, приклад для нащадків. У своїх передбаченнях, у своїх прозріннях він вказав нам шляхи визволення, які наші зверхники знехтували, не взяли до серця, а отже – до втілення. Шевченко батожив тодішніх запроданців, «землячків», вельми схожих на нинішніх, подав нам такі уроки, на які неспроможна сотня академіків і голів усіляких партій. У часи незалежності він є нашим прапором, провидцем.

По ньому вивіряймо своє життя, свої кроки.

Селянський хлопець забутого Богом і людьми села, де єдиною освітньою силою був п’яний дячок, а єдиною книгою – «Четьї Мінеї», він піднісся до просвітителів, енциклопедистів і пішов далі за них. Шевченко не лише виразник народу, всіх сторін його життя, подій, прямувань, часто затаєних, невидимих, він – найбільший українець, втілення того, що запланував Бог нашій нації. Він любив народ серцем, вболіваючи за його помилки, недосконалості (маючи їх і за власні), кидав йому в обличчя гіркі докори, пропікав гарячими словами, розпинав, але тільки в хвилини розпуки, – це був крик серця, а не холодний реєстр розуму. У той же час строго розрізняв, хто на що заслуговує: Хмельницький, Палій, Полуботок чи Дорошенко, бачив народ страждальцем, але бачив і бунтівником, що для нас вельми важливо, жив народною правдою, піднісши цю правду до соціальних і політичних вершин. Які далекі наші нинішні провідники від Шевченкових прозрінь і його заповітів. Як дбають про себе, власне добро і не хочуть бачити народу. Шевченко ж не взяв для себе нічого, у нього не було «зерна неправди за собою». Ох, як нам цього не вистачає сьогодні!

Тож учімося в Шевченка, переймаймося його устремліннями, його думами, його боріннями; в усі часи він був потрібен своєму народові, а сьогодні – особливо. Вірю, що він іще раз, і вже остаточно, врятує свою Україну. Отож черпаймо з Шевченкової криниці, у ній чиста джерельна вода і вона невичерпна.

Ратай національного поля

Що зближує людей, що робить їх друзями? Це і родинні стосунки, і спільне навчання, і спільна праця і ще цілий ряд обставин. Але найдужче зближують спільні ідейні погляди, спільні прагнення і прямування. Саме це і зблизило мене з Анатолієм Шевченком. Я не знаю іншої людини, яка б так вболівала за долю України, він просто хворів нею, не міг перенести всієї наруги над нею, насамперед з боку імперських російських адептів. Особливо проявилося це в кінці його життя, коли ці напади, наскоки, відверта ворожнеча до України проявилася на всю силу. У цей час ми з ним передзвонювалися щодня. Нерідко я навідував його (він сам не міг ходити – йому ампутували ногу). Таким і бачу його на його вісімдесятирічному ювілеї незадовго до його смерті, ювілей він відзначав не вдома, а у родичів на Відрадному.

Отож він був великим патріотом України, служив їй всіма своїми силами. Якби в нас було таких хоч через десятого, не були б ми такі пригнічені, такі розсмикані, такі байдужі.

А запізнався я з ним, коли працював у редакції журналу «Дніпро», а він у журналі «Ранок» (спершу він називався «Зміна»), обидва органи ЦК комсомолу України, містилися поруч, в одному коридорі за адресою вулиця Хрещатик, 10. Обидва журнали систематично попадали під удари комсомольських і партійних функціонерів, обидва намагалися триматися хоч якоїсь об’єктивності, правди. І заслуга в цьому журналу «Зміна», насамперед Анатолія Шевченка. Це він підштовхував редакторів журналу, вів за собою працівників-письменників Олександра Лук’яненка та Вільяма Лігостова, це була одна дружна компанія, та ще художник Микола Дахно, вміли працювати, випити помірну чарку, вміли дотепно пожартувати і повеселитися. Анатолій Шевченко був незрівнянний кулінар і приносив із собою всілякі печені, особливо з дичини, яким ми складали ціну. Але основне, як він служив Україні, як боровся за українську мову. Він був першим редактором «Народної газети» – рухівської, і вона, власне, трималася тільки на ньому і відіграла значну роль в діяльності тодішнього ще не розколотого Руху. І працював у редакції журналу «Українська мова і література в школі», який тримав передові позиції в боротьбі за українську мову, українську культуру. Часто виступав зі статтями на сторінках згаданих газети і журналу, а також на сторінках інших часописів. Підіймав питання актуальні, болючі, підіймав сміливо.

Як письменник виступав на сторінках української преси з оповіданнями і нарисами, які склали книжки «Червоні коні» і «День сонячного затемнення». Це – суворі, правдиві оповіді про сучасників, про тих, хто сіє хліб і добуває вугілля (сам родом з Кривого Рогу). Але вмів і поглузувати, посмішити, викрити ницість, дурість, безбатченківство – книжка «В пошуках братів по розуму». Тримав у руках перо критика: численні статті, рецензії (безкомпромісні), огляди: книжка «Українська література сьогодні». А ще я знаю Анатолія Шевченка як запеклого рибалку. Рибалили ми разом у різних місцях, рибалка він був дуже вмілий, і був на рибалці дуже милий: ти не встигнеш за ним назбирати хмизу, начистити картоплі, зварити юшку, над якою просто ворожив. І ось сидимо ми над річкою, над Прип’яттю чи над озером Добре на Волині, гомонить, гогоче багаття, потріскуючи на вогненних зубах хмизом, вода в річці темніє і темніє, десь за спиною на болоті кричить, неначе загублена душа якась птаха: «Кі-і-і», а ми дивимось на вогонь і точиться дружня, довірлива розмова трохи не до самого ранку.

Хіба можу, Толю, я забути тебе?

Недоспівана пісня (Маруся Чурай)

Повість

І

Садок був за городом, а далі лужок, по якому в лозах і рогозі бігла невеличка річечка, що впадала у Ворсклу. По лужку петляла невеличка вузенька стежечка, але добре втоптана. І не нині, а за багато

1 ... 93 94 95 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"