read-books.club » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

162
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 93 94 95 ... 97
Перейти на сторінку:
пра­ця та­кою, якої во­на собі ба­жа­ла з цілої душі!

І так спіла, доспіва­ла в ній дум­ка «відійти». Во­на ду­має, пе­ре­ду­мує. Заг­ля­дає в бу­дучність і в ми­нувшість. Бо­реться з лю­бов'ю до «йо­го» і до жит­тя, а за­ра­зом і з тим, що підшеп­тує їй від ча­су до ча­су нап­ру­жи­ти ще раз свої си­ли і йти далі тою са­мою до­ро­гою, якою йшла досі. А відтак, мов дав­ле­на яко­юсь сильною згад­кою, вер­тає на­зад до од­но­го і то­го са­мо­го вис­нов­ку. Най­більше спа­са­юче, най­більше вдо­вольня­юче і те, що до­дає та піддер­жує її послідню си­лу і вдо­во­лен­ня, є це, що во­на відійде впо­ру.


Тепер чи пізніше?


Вона усміхається пе­ре­лет­ним усміхом.


Іде лиш о го­ди­ни. Во­на хотіла би відійти са­ме пе­ред схо­дом сон­ця. Бу­ла би ба­жа­ла по­то­ну­ти ли­цем у квіти, ко­ли б те­пер які бу­ли. В без­чис­ленні різно­барвні, со­лод­ко па­хучі, май­же упо­ю­ючі квіти, як рожі, лелії, боз, аст­ри і ба­га­то-ба­га­то інших. До її слу­ху міг би доліта­ти бренькіт бджіл. Але не то­не­сенький, жур­ли­вий, що нак­ли­кує на­си­лу ту­гу в сер­це, лиш той го­лос­ний, пов­ноз­вуч­ний бренькіт роя бджіл, бренькіт, що на­га­дує ясні вес­няні дні і теп­лий, квіта­ми са­до­ви­ми пе­ре­пов­не­ний воз­дух. А відтак - вже по всім не­хай би зійшло сон­це, ве­лич­но, про­ро­чо і не­хай би цілою своєю пиш­но­тою і всім ба­гатст­вом сво­го блис­ку - поцілу­ва­ло її…


Рано зійшло сон­це ве­лич­но, про­ро­чо і цілою пиш­но­тою, цілим ба­гатст­вом сво­го блис­ку цілу­ва­ло її. Але не мерт­ву. Во­на сто­яла, як учо­ра ра­но, за­ки­нув­ши спле­тені ру­ки по­за го­ло­ву, об­гор­не­на чу­до­вим во­лос­сям своїм, що ся­га­ло аж до землі, і ди­ви­ла­ся ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма ку­дись у да­ле­чи­ну.


Її бліде, пе­ре­му­че­не ли­це свідчи­ло о важкій пе­ре­бутій борбі внутрішній, але блиск її очей го­во­рив об побіді. Стяг­нув­ши гор­до бро­ви, ду­ма­ла вже зі спокійним пе­ресвідчен­ням.


«Буду жи­ти, - ду­ма­ла вже сот­ний раз, - і йти тою са­мою до­ро­гою, що досі. Це не­мож­ли­во, щоб я не побіди­ла, або щоб на­до мною па­ну­ва­ло що інше, як са­ма кра­са жит­тя». І, усміхнув­шись пер­ший раз по тім важкім німім бою якимсь розкішним усміхом, про­шеп­та­ла:


- Я ж царівна!…






XIX



(Три ро­ки пізніше).


Вуйко На­тал­ки, про­фе­сор Іва­но­вич, вер­нув са­ме пе­ред дво­ма го­ди­на­ми з Ч., де про­бу­вав цілий місяць у своєї сестріниці і її му­жа, ліка­ря Мар­ко, і оповідає своїй жінці, що в них ба­чив.


- І чо­го ти так кри­чиш, Мілеч­ку, роз­повіда­ючи мені те все, мов­би я бу­ла глу­ха? - пе­ре­би­ла во­на йо­му оповідан­ня. - За той місяць, що не був ти до­ма, ти прос­то за­був, що в ме­не нер­ви ос­лаб­лені до край­ності. Будь лас­кав, го­во­ри тих­ше або не пов­то­рюй мені од­но­го і то­го са­мо­го по кілька разів!


Він ви­ди­вив­ся на неї зак­ло­по­та­ний. Досі во­на ніко­ли не жаліла­ся на нер­ви, ба навіть ка­за­ла, що нер­во­вих сла­бос­тей зовсім не­ма, що це ли­ше ви­гад­ки ліни­вих жен­щин.


- Чи я го­во­рив так го­лос­но, Пав­лин­ко?


- Авжеж! Прос­то кри­чиш, що во­ни «жи­вуть собі пре­гар­но»! Мені до­сить чу­ти це раз!


- Так, гм, так! Але ж бо во­ни справді жи­вуть гар­но!


- Ну, і що з то­го?


- Та нічо­го; ме­не це тішить. Я ніко­ли не надіявся, щоб її до­ля ма­ла в собі стільки щас­тя і кра­си; що який-не­будь муж­чи­на бу­де її так лю­би­ти і ша­ну­ва­ти, як її лю­бить і бо­гот­во­рить Мар­ко.


- Ага, ти хо­чеш ска­за­ти, що во­на бу­ла все та­ка прим­ху­ва­та і за­ро­зуміла? Ну, це й не та­ке ве­ли­ке ди­во, що во­на йо­му по­до­ба­ла­ся. Жінки зна­ють різні спо­со­би, як прид­ба­ти собі му­жа; хто її там знає, як во­на собі пос­ту­пи­ла? Во­ни поб­ра­ли­ся за­раз по йо­го по­во­роті з Індії і не бу­ли за­ру­чені з со­бою хоч би й три неділі. Чи це го­ди­ло­ся так?


Він змішав­ся сильно.


- Павлинко, да­руй, але мені здається, що в тім не­ма нічо­го не­чем­но­го.


- Так? Во­на по­вин­на бу­ла приїха­ти до нас, за­ким він ще вер­нув до­до­му, і за­ру­чи­ни і вінчан­ня по­винні бу­ли відбу­ти­ся під моїми очи­ма!


- Коли ж бо він не хотів, що­би роз­лу­ча­ли­ся зно­ву, і то­му поб­ра­ли­ся так ско­ро. А що в них не бу­ло весілля та­ко­го, як ти собі ду­маєш, то річ інша. Обоє не хотіли то­го. Але, про­те, лю­ди по­ва­жа­ють їх. А відтак ко­ли б ти ба­чи­ла, Пав­лин­ко, як у них по-пансько­му, як він приб­рав, напр., її кімна­ту, яка в неї бібліоте­ка, як во­ни…


- Живуть пре­гар­но!… Ха-ха-ха! - пе­ре­би­ла во­на йо­му глум­ли­во, а відтак до­да­ла: - Не зна­ти, чи бу­ла би та­ка щас­ли­ва з тим своїм пер­шим лю­бов­ни­ком. Мені здається, що ні, бо він не та­кий, що­би дав собі по го­лові тан­цю­ва­ти, її ніби лю­бив, а у дру­гої гро­ши­ки взяв. Впрочім, я йо­го і зна­ти не хо­чу. Ти знаєш, Мілеч­ку, що він на ме­не ка­зав? Я дізна­ла­ся об тім аж не­дав­но. Він ка­зав, що в ме­не та­кий язик, що ко­ли б я вмер­ла, то йо­го тре­ба би зосібна уби­ти! Чи ти чув щось подібне? Ну, вже як я йо­го не­на­вид­жу і як по­горд­жую ним, то йо­му більше не тре­ба. Чи ти не чув, як він жи­ве? Во­ни не схо­дяться з ним?


- Не знаю, Пав­лин­ко. Знаю ли­ше тільки, що він має вже син­ка, кот­рий зветься Ка­zi­mi­erz. [147] Мар­ко не лю­бить навіть, щоб Оря­ди­на при нім зга­ду­ва­ти, а з йо­го жінкою не схо­диться На­тал­ка ніко­ли.


- Ну, та це пев­но, що во­на не піде до своєї су­пер­ниці, хоч би то бу­ла са­ма кня­ги­ня. Впрочім, де ж їй те­пер прис­та­ва­ти зі зви­чай­ни­ми жінка­ми? Прецінь во­на зай­мається пе­ром! Ні, Мілеч­ку, всього я сподіва­ла­ся по ній, зна­ючи її прим­ху­ва­ту вда­чу, але цього не сподіва­ла­ся, що, вий­шов­ши заміж, не по­ки­не своїх хи­мер!


- Це не хи­ме­ри. Во­на пи­ше ра­до, і лю­ди чи­та­ють те, що во­на пи­ше.


- Так во­на тобі ка­за­ла?


- Павлинко, вже це свя­та прав­да.


- А він що на це? Надіюся, що хоч тим не оду­шев­ляється?


- Противно, він гор­дий на це і ста­рається да­ти їй до тої праці як­най­більше спра­мож­ності. Од­ну з її пер­ших праць, з кот­рою їй не щас­ти­ло­ся, післав він по­тай­но, щоб об тім не зна­ла, до од­но­го ду­же знач­но­го літе­ра­та за гра­ни­цю з пи­тан­ням, чи, по йо­го думці, зна­ти з цієї праці справді пи­са­тельський та­лант і чи ав­торці зай­ма­ти­ся дальше літе­ра­тур­ною пра­цею, чи за­ли­ши­ти її. А той про­чи­тав ру­ко­пис і відпи­сав, що­би пра­цю­ва­ла до­кон­че далі і не по­ки­да­ла пе­ра ніко­ли, що в неї є та­лант. Тоді ви­явив їй все, і з то­го ча­су во­на пра­цює з подвійним за­па­лом та ка­же,

1 ... 93 94 95 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"