Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

Бляха. Чекаємо. Несподівано в одному з вікон з'являється легка смуга світла, через вікно я помічаю темну, невиразну фігуру, яка виходить на веранду. На будинку спалахує лампочка, відчиняються двері. З хати виходить невеликого зросту дівчина, вона обережно ступає по східцях порогу, дивно опираючись рукою на стіну, доходить до хвіртки й зупиняється. Гівнярці років тринадцять, у неї бліде обличчя й напівзаплющені очі. Чьо нада? — запитує вона. Я шукаю Коновала, кажу їй, ти мене пустиш? На якусь мить її очі розплющуються, втуплюються в мене, але вона нічого не говорить. От курка відморожена! Мене це починає дратувати, нарешті гівнярка каже: завалюй. Ми проходимо в дім, де стоїть важкий духан від гарючьки, трави й цигарок. У великій просторій кімнаті із завішеними вікнами й млявим освітленням від абажура помічаю трьох: Коновала, який втикає в м'якому кріслі біля телевізора, старшого штемпа невеликого зросту в одній майці, який тримає в руці допотопну чорну фанату, ще, певно, з другої світової, і лисого широкоплечого пацика, який на нас навіть не реагує, лише правою долонею повільно обтирає обличчя, наче збирає з нього павутиння. Коновал, кажу я, від чого всі вони оживають, пожвавлюються, зводять на мене погляди. З рук старшого штемпа на підлогу з гуркотом падає фаната. Лисий каже «ти шо гоніш?» і знову втикає. Ненароком доторкаюся ліктем до Сави й відчуваю, як він весь тремтить від страху. Гівнярка зникає, йде сходами на другий поверх, відчиняє двері до однієї з кімнат, звідтіля лине тиха музика. Коновал, знову кажу я. Він дивиться на мене й мовчить. Підходжу до нього й беру його за руку. Пішли. Толя! — раптом псіхує, лиши мене! Коновал, валимо, тебе всі шукають. Він глухо відповідає, щоб я його не харив. Старший штемп у самій майці несподівано зривається на ноги, підбігає й до мого горла підставляє викидуху. Він гнівно говорить, і я помічаю лише верхній ряд металевих зубів: ти чьо на чьо ти до пацана пристаєш а хто ти такий а чьо тє нада чьо ти чьо мусор да мусор я тобі щас іспанський галстук забацаю. Переляканий Сава тікає, чути, як він фюкає вхідними дверима. У мене, певно, температура, крутиться голова, по тілу прокочується млявість. До наріка з викидухою не відчуваю злоби. Коновал, забери його від мене. Да я тебе щас тут помалюю! Коновал, намагаюся бути спокійним, забери. Саня, лиши його, каже він, це мій друг. Да? — переглядаються вони… ізвіняюсь, я ізвіняюсь, пацан; пауза; братуха, ізвіні, да? Да, відповідаю йому. Йдіть говорити на вулицю, просить цей штемп. Ми виходимо з Коновалом на подвір'я, він спирається на стіну будинку й втикає навстоячки. Твоя мама переживає, я обіцяв їй, шо тебе знайду, поїхали додому. Не сьодні, каже Коновал, тільки не сьодні. А коли? — дивлюся на нього, поїхали. Толя, не сьодні, я завтра приїду, завтра. Тебе з бурси вигнали, бляха, чьо ця гівнярка виключила світло, тут же можна голову скрутити! Я знаю, ледве видавлює він, дістає цигарку, вогник запальнички легко освітлює його лице. Сахаюся: Коновал пожовклий, як диня, шкіра харі вкрита дрібним струп'ям, таке враження, наче повільно відмирає. Шо в тебе з портретом? — торкаюся пальцем його лоба й щоки. А, нічьо, це я днів десять тому мордою втикнув на гарячу пічку, готовий був, як труп; пауза; нічьо страшного, вже заживає, кисло посміхається. Ми мовчки куримо, я дивлюся на транспорт, який їде по вечірній Бережанській. Хочу покинути це хворе місце, тягне додому. Завтра, Толян, скажи матушці, я буду завтра.

Я тєбя уработаю, — чую голос вітчима, який лине з велетенської пивної бочки, котра самотньо стоїть посеред безмежного чорно–сірого поля, вороння з нестерпним галасом зривається з покрученого гілля самотнього дерева й розсипається чорними цятками по сивому небі. Біля пивної бочки нікого нема, лише всередині злий вітчим гнівно грюкає кулаками, обзиває останніми словами, обіцяє, що мені жити залишилось недовго. Його більше не слухаю, бо в полі несподівано з'являється світла постать, придивляюся уважніше й упізнаю дівчину. Вона йде до мене, впевнено дивиться перед себе. Здригаюся: Ляня. Чому вона гола? — думаю я й не зважаю на крики вітчима, аби його випустив із бочки. Несподівано зривається сильний вітер і наді мною летять шкіряні куртки, які ми з пацанами скидали в Івано–Франківську та Львові. Намагаюся бодай одну вхопити рукою, аби накинути на плечі Ляні (не хочу, щоб вона застудилася), але вітер підкидає їх угору, наче насміхається наді мною. Вона осудливо за мною спостерігає й дорікає, що я навіть на таке не здатний — захистити її від холоду, потім підходить до бочки, відкриває в ній верхній люк і звідтіля вискакує оскаженілий вітчим, розмахує руками, з його рота врізнобіч летить жовта густа піна, він підлітає на кілька кроків, як очманілий, хапає міцними пальцями мене за горлянку й намагається вгризтися великими, потемнілими зубами. Я кричу, пручаюся, намагаюся вдарити його, але це виходить незграбно…

Що таке? — стоїть наді мною мати і витирає хустинкою мені лоба. Значить, це був сон, кажу я й полегшено зітхаю: озвірілий вітчим, який прагне перегризти мені горлянку, ше й досі стоїть перед очима. Тебе щось непокоїть? — дивиться стурбованими очима. Нічого їй не відповідаю. Толя? Пауза. Синок? Що сталося? Ти поводишся дивно, наче в тебе неприємності, розкажи мені. Шо розказувати, нема шо розказувати, дратуюся я, бо не люблю, коли зранку капають на мій сонний калькулятор. Швидко вмиваюся, снідаю й виходжу з дому. У переповненому тролейбусі № 6, напханому мовчазними робітниками в пальтах, шубах, пуховиках, їду, затиснутий з усіх боків, на Текстильну і думаю про сон. Мені здається, що цей сон означає багато. Виходжу біля своєї бурси і встигаю на першу пару, яка проходить у корпусі з навчальними майстернями. Біля входу курить мастак Ромко, вітаюся з ним потиском руки, він усміхається й каже: нарешті взявся за розум. Рині знову нема, і це мене непокоїть. Я два дні до нього надзвонюю, але він як пропав. Після другої пари підходить Лобода: тебе Риня чекає в дворику біля гастроному. Нарешті