Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

вечором знову прийшов — нема, дзвоню опівночі — мати схвильована, каже: десь швендяє. Після другої пари на другому поверсі адміністративного корпусу виходимо в коридор, і до мене підходить мати Коновала. Вона схвильована, обличчя бліде й висохле, просить на кілька хвилин поговорити. Да, тьотя Люда, звичайно, нема питань. Ми відходимо в кінець коридору, де менше людей, вона зиркає на мене полохливим, хаотичним поглядом і каже, що не знає, як почати. Тьоть Люда, беру її за руку, кажіть, як є. Кілька секунд вона мовчки бгає руками чорну сумочку, повільно підводить наповнені сльозами очі, і раптом — несподівано й голосно вибухає риданням:

— Знайди мені сина! Толя, прошу тебе, знайди мені сина!

— Тьоть Люда…

— Знайди його! Це все, шо в мене є! Благаю! Знайди! Його вже два тижні нема вдома! ДВА ТИЖНІ!

—? — не встигаю відкрити рота, як вона бере мене за руку і трясе її.

— Знайди! Ти з них наймудріший! Знайди мені сина!

— Я… я… постараюся, — белькочу, розгублено зиркаю по сторонах: за нами спостерігають кілька викладачів, перемовляються між собою й кидають здивовані погляди.

— Толя, це все, що в мене є! Я не хочу його втратити!

— Тьоть Люда, буду шукати!

— Знайди! — каже вона, витираючи рукою червоне від сліз обличчя, прощається й швидко прямує до виходу. Я шокований. Дзвінок на третю пару. Заходжу в авдиторію, сідаю за парту біля Лободи. Викладач починає лекцію, у дверях з'являється Сава, просить дозволу сісти. Сава знає, де зараз Коновал. Після пари хапаю його за жбари, ком цу мір, Сава, де Коновал? Толя, я не знаю, белькоче він. Гоніш бєса, придурок, коліном б'ю його по яйцях, він скручується від болю й злісно каже, не знаю, Толя, не знаю. Сава, хапаю його за комір куртки, ти хочеш тут стекти кров'ю? хочеш? я ж тебе зараз заасфальтую. Він висить на Бережанській, там хата вільна, народу валом, перелякано відповідає. Хороший хлопчик, Сава, легко б'ю його долонею по щоці, куди їхати? Він дає мені адресу й просить, щоб Коновалу про це не говорив. Ясний перець, Сава, я — могила, без питань, на, вєк свободи нє відать. Сава, сьогодні увечері ми їдемо на Бережанську. Він сполохано зводить на мене очі. Чьо вилупився? — знову хапаю його за шкірки, ти мене туди заведеш, да? Він похнюплено погоджується. Чюхаю на зупинку. Сідаю в 5–й тролік і їду додому. Біля 11–ї школи дивлюся на картину, яку малювала Ляня. Як давно це було! Наче багато років тому. Якийсь ідіот навколо подописував назви рок–груп, а ще — «Вася любить Танк», «Аня бере в рот», аж до цегли витер голову хлопчика на малюнку, з якого залишився тільки великий контур метелика. Шкода, гарно було. Ляня вміє малювати, нічьо не скажеш… якби ще в неї мозги були на місці. Від згадки про Ляню знову пропадає настрій. Бляха! Я про цю тварюку надто багато думаю! Вдома падаю на телефон, набираю Ри–ню. Глухо, як у танку. Де він пропав? Раптом пригадую, що Короля також не було в бурсі. Може, вони разом? Телефоную до Діми Дефіцита, як не як, уже давно не бачилися, може, він знає, де Риня. Слухавку бере жінка, впізнаю голос Ахінацеї. Називаюся, вона — ця відморожена вівця, шваль остання, курка дебільна — визвіряється, тіпа, чьо нада? лиши Дімчика в спокої, більше сюди не дзвони, вам нема чого сюди дзвонити. Бля, да ти — ропуха триперна! — встигаю крикнути їй у слухавку, але йдуть гудки, шоб тебе коні їбали, шоб тобі очко злиплося й ти здохла від запорів, шоб тобі цицьки позсихалися! Пауза. Най його шляк трафить! Ця баба мене настільки роздратувала, що аж руки трусяться. Паскуда! Да тебе треба на м'ясокомбінат здати, щоб з тебе наробили роботягам чебуреків! Мужики все зжеруть, особливо під водку. І це ж треба, щоб така гримуча змія повзала по світові? По полудню дзвонить Риня. Слава богу! Отмудак…

«Де ти пропав? Тебе в бурсі пресують, хочуть вигнати».

«Ясно…» — байдуже реагує на цю новину.

«Риня. Мені треба з тобою поговорити. Зараз».

«Не можу. Ми їдемо у Львів. Робота».

«З ким?» — у мене одразу пропадає настрій.

«З Королем і ше з трьома кєнтами. Я хотів тебе взяти з нами, але в машині нема місця».

Пауза.

«Риня… не їдь з ними. Король — балабол».

«Всьо буде нормально. Ми вчора серйозного штемпа влупили: з ланцюгами, словом, упакований, як має бути…»

«Риня, не їдь!»

«Толян, давай завтра, — каже втомленим голосом. — У мене зараз балда не варить. Завтра, добре? завтра про все поговоримо».

«Риня, я вітчима ножем вдарив…»

«Шо?»

«Хуй в чоло! — дратуюся. — Риня, бля, мене харить так, шо я жити не хочу».

«Толян, не блатуй… Дашок поїхав?»

«Всьо нормально».

«Вибачай, Толян, завтра, добре? Сьогодні ніяк не можу».

«Риня, з Королем — обережно», — кажу йому.

«Постараюся».

Ми прощаємося і мені ще більше стає не по собі.

Увечері я зустрічаюся з Савою, ми сідаємо в тролейбус і їдемо на Дружбу, де на Бережанській зависає Коновал. Сава каже, що там — справжнє кубло, чоловік десять посповзалося, переважно старші — за тридцятку. Надворі температура близько нуля, холоднувато. Я залегко вдягнувся, мене трухає від холоду, з носа течуть шмарклі, по тілу розливається слабкість, я, мабуть, застудився. Коли приїжджаємо на місце, місто окутує темрява. Сава веде мене до приватних будинків, проходимо метрів шістдесят і зупиняємося біля симпатичної двоповерхової хати з білої цегли, на якій висить напис «БУДИНОК ВЗІРЦЕВОГО ПОРЯДКУ». Звідусіль на нас гавкають собаки. Прийшли, каже Сава й натискає на дзвінок у