Читати книгу - "Реальна загроза"

— Аварійний резерв? — з надією запитав я, хоча вже здогадувався, що Ґоран планує знову здерти з нас кругленьку суму.

На підтвердження моїх побоювань, принц відповів:

— Ні, наші „звапи“ надійні пристрої, тому резервні нам не потрібні, ще й у такій кількості. Ці п’ять сотень ми маємо намір запропонувати вам за прийнятну ціну. Вони легко монтуються на кораблях четвертого та п’ятого класів — у гніздах бортових бластерів двохсот сорокового калібру. А інтерфейс їх керування цілком сумісний з лазеними гарматами. Вся процедура встановлення й відладки відбере лише кілька годин.

Я зітхнув:

— Адмірале, ми ще на Вавілоні попереджали вас, що в наших умовах „звапи“ нам не знадобляться… Проте не сперечатимуся з вами. Тепер я лише капітан корабля. Вирішуйте це питання з нашим командуванням.

Тут тихенько пискнув мій комунікатор. Кинувши швидкий погляд на дисплей, я переконався, що це Ліна, і перевів виклик на свій навушник.

— Ти дуже зайнятий? — запитала вона.

Я натиснув на консолі дві клавіші — „!“ і „?“. Ліна правильно зрозуміла: „Так. А що?“

— Нічого термінового, але… Коли ти звільнишся?

„15 — 20,“ — відповів я.

— Добре. Чекатиму в Кортні.

Вона відключилася, а я ще хвилин десять розмовляв з принцом Ґораном, поки прибули два сторожові фреґати та легкий крейсер, які взялися супроводжувати зарконців углиб системи. Попрощавшись із юним адміралом, я доручив Куперові керувати поверненням корабля на попередній маршрут патрулювання, а сам зняв навушника й вийшов з рубки. Боцман гарикнув мені вслід:

— Капітан місток залишив!

У каюті Прайс усе було так само. Кортні спала в тому ж положенні, в якому я бачив її раніше, хіба що поруч з нею, на краєчку ліжка сиділа Ліна в білому халаті з позолоченими мічманським „шпалами“ на комірі. Вона дуже пишалася своїм званням офіцера медичної служби.

— Що з Кортні? — запитав я.

— Спить.

— Я бачу.

— Під „колесами“, — зробила уточнення Ліна.

— Як… — почав був я, а потім збагнув. — Наркотики?

— Ні, звичайне снодійне. — Вона дістала з кишені блістер на двадцять таблеток і передала його мені; я переконався, що п’ять чарунків порожні. — Абсолютно нешкідливий препарат, не дає кайфу, не викликає звикання, ним неможливо отруїтися. Зате під ним можна довго й міцно спати. В тумбочці Кортні я знайшла ще кілька таких.

— Де вона їх взяла?

— Могла придбати на планеті. А могла поцупити в нас, у медчастині. Вони не на обліку.

— А дарма, — зауважив я.

— Помиляєшся, — образилася Ліна за своє господарство. — Тоді треба ховати в сейфи все поспіль. До твого відома, аспірин-плюс набагато токсичніший.

— Ну, гаразд. Скільки, по-твоєму, вона випила?

— Мабуть, усі п’ять. А може, спочатку три, через вісім годин прокинулась, пообідала, потім догналася ще двома і знову заснула. Знаєш, останні дні я майже не зустрічала Кортні. Хіба що в їдальні. І тепер пригадую, що вона щоразу мала сонний вигляд.

— А я бачу її лише на вахтах… Що відбувається, Ліно?

— Схоже, весь вільний час вона проводить у ліжку. Але сама.

Я почухав потилицю, підійшов до терміналу й активував свій капітанський доступ. Відтак завмер у нерішучості.

— Е… Ліночко, сонечко. Мені якось незручно це робити — все-таки я чоловік, а вона жінка.

— Що робити?

— Прокрути запис того, що відбувалося в її каюті… ну, скажімо, за останні три дні. Ти не могла б? Я вже все підготував.

— Добре.

Поки Ліна переглядала запис у прискореному режимі, я стояв спиною до екрана й понуро дивився на сплячу Прайс.

„Ви помилилися, адмірале Павлов,“ — думав тим часом. — „Не зміг я розрулити цю ситуацію…“

— Ну ось, — врешті озвалася Ліна. — Що я казала! Кортні з глузду з’їхала. Спить по чотирнадцять годин на добу, ковтає снодійне, як вітаміни… Дівчина геть здуріла! — Вона вимкнула термінал і знову присіла на край ліжка. — Що нам робити, Сашко?

— Хіба я знаю? — розгублено відповів я.

— Але цього залишати так не можна, — рішуче заявила Ліна. Перш ніж я встиг запротестувати, вона перекинула Прайс на спину і стала енерґійно смикати її за плечі. — Ну, прокидайся! Підйом!

Це смикання, та ще й у супроводі кількох ляпасів, дали належний ефект. Кортні позіхнула, розплющила очі і втупилась у нас мутним поглядом.

— Ліно, шкіпе… В чім річ?

— Це тебе треба спитати, — сказав я. — Ти жменями їси снодійне, постійно спиш. Так не можна!

Очі Прайс трохи прояснилися, в них промайнуло щось схоже на злість.

— Чому не можна? Це моя особиста справа, як я проводжу свій вільний час.

Я суворо промовив:

— Можливо, раніше це була твоя особиста справа. А тепер уже ні. Годину тому було оголошено тривогу, тебе викликали на місток — а ти й далі спала.

Кортні злякано зойкнула, відкинула вбік ковдру (на щастя, була