Читати книгу - "Овернський клірик"

— Це може будь-який дерґ, — подумавши, відповіла дівчина. — Є дуже просте закляття…

Вона не стала продовжувати, але я й не наполягав. Отже, отець Ельфрик не дарма порадив мені запам’ятати сон! Але чому мені сниться Імадеддін? Чому снюся я сам? Що означає дивне видіння в печері?

Хотілося ще багато про що розпитати ту, яка називала себе Анжелою, але дорога вивела з лісу, й ми побачили перед собою застиглі в невірному місячному світлі непоказні будиночки славного міста Пам’є.

Полудень наближався, й натовп уже почав заповнювати ринкову площу. Торговці складали свій крам у ящики та кошики й приєднувалися до юрби цікавих. Тут були не тільки городяни — скрізь миготіли сірі каптани селян із навколишніх сіл. Багато жінок було в чорному — напевно, ще не всіх згорілих біля замку встигли поховати.

Єпископ був у соборі, але я вирішив зайвий раз не траплятися на очі Його Преосвященству. Плащ, накинутий поверх ризи, не привертав уваги роззяв, та гостре око монсеньйора де Лоза могло примітити трьох дивних пастухів, котрі надягли цього спекотного дня плащі, та ще й каптури насунули до самого носа. Все одно нам із Його Преосвященством не разминутися. Він прийде сюди, на площу, де вкопано високого стовпа, навколо якого вже складали хмиз. Кемадеро… Здається, саме так це місце називається в наших сусідів за Піренеями.

Я оглядав галасливий натовп, сподіваючись помітити де Гарая. Розбійника не було, і я почав непокоїтися. У такій юрбі він може нас просто не знайти, хоча золото, звісно ж, змусить його бути дуже уважним.

Тільки б він привів своїх борців за загальну справедливість! Хоча б кілька дюжин!

Багато хто з єпископських латників не повернувся з походу, а телепні з числа запопадливих городян, що заміняли їх, цілком безпечні…

Кілька разів я спіймав себе на думці, що задумав щось непристойне. Все ж таки я брат-бенедиктинець, чия доля — молитва за гріхи світу! Але щоразу зупиняв себе. Де Лоз — злочинець. Через нього загинули сотні безневинних, і я вже позбавив його посади й сану. Він — не єпископ, не клірик і не християнин. Отже, правда на моєму боці.

Поруч шумно дихав П’єр. Достойний нормандець стискав у руці свою неодмінну «ґирлиґу» її похмуро роздивлявся навсібіч. За нього я чомусь не боявся. На парубку кольчуга, та й надто кволі тутешні вояки проти брата Петра! А от Анжела… Точніше, та, що себе так називає…

Дівчина стояла мовчки, не відводячи очей від купи хмизу. Як дивно й страшно розпорядилася доля! Брат Ансельм хотів катувати її, загрожував вогнищем, — вона ж прийшла врятувати хлопця від того, що він обіцяв їй самій. Ще вранці я намагався випровадити її з міста, але щоразу відповіддю був холодний, навіть презирливий погляд.

Я зрозумів — сперечатися марно, вона залишиться, як залишилася в приреченому замку д’Еконсбефів.

Ударив дзвін. Я мимохіть здригнувся й озирнувся — з відчинених соборних воріт поволі виступила процесія. Полудень. Я мало не пом’янув Нечистого разом із народним героєм де Гараєм й отут почув тихе:

— Мир вам, брате Гільйоме!

Чомусь подумалося, що розбійник усе ж таки прийшов, але навіть не озирнувшись, я зрозумів — це не він. Хтось інший, теж знайомий.

— Вирішили бути присутнім на Акті Віри?

На браті Пайсі був сірий селянський жупан і крислатий капелюх. Засмагле обличчя вкривала курява.

— Я теж вирішив поглянути. Таке рідко трапляється. Поки що…

Байдужий, спокійний тон був неприємний, але в душі спалахнула надія. Адже Ансельм — друг «чистих»!

— Брате Пайсе, ви… ви прийшли, щоб допомогти?

— Кому? — сірі безбарвні очі здивовано глянули спочатку на мене, потім на купу хмизу. — Цьому бідолашному хлопчикові? Ні, звичайно. Мертвий він буде корисніший. Завтра ж усі брати зайвий раз переконаються, що ваша Церква — воістину синагога Сатани. Чаша гніву повниться…

Я відчув, як мене охоплює холод. Де Лоз — мерзотник і вбивця, але чим кращі ці? Зачаїлися, як змії в траві, чекають…

Схоже, брат Пайс щось прочитав на моєму обличчі, оскільки поспішив усміхнутися:

— Але у вас свої плани, отче Гільйоме. Не заважатиму. Здається, вас шукають.

Він кивнув убік. Я мимоволі подивився туди, нічого не помітивши, а коли знову обернувся, брат Пайс зник.

— Отче Гільйоме! — на моє плече лягла чиясь рука. — Насилу знайшов вас. Така юрба!

Поруч зі мною стояв хтось у дивному вовняному ковпаку, з густим широким бородищем.

Тільки як слід придивившись, я збагнув, що сьогодні воістину день маскараду. Але якщо брата Пайса я все ж упізнав, то Роберто де Гарай мав вигляд воістину дивовижний.

— Довелося трохи причепуритися, — пояснив розбійник. — Тут же мене кожен собака знає! Ну от, я прийшов.

— Вчасно.

Процесія була вже на площі. Його Преосвященство прямував у оточенні латників — їх залишилося щонайбільше десять.

Поруч із ним дріботів Жеанар де Юр, а слідом валили городяни у святковому вбранні. Високо здіймаючи хрести, люди співали гімн — недружно, невміло, але завзято. Ішли на свято.

Ансельма я спочатку не помітив, але потім побачив, як двоє латників тягнуть когось у сірому брудному лахмітті. Я мимоволі відвернув очі — обличчя віталійця було білим, ніби крейда, навіть губи втратили колір, голова безсило схилилася на бік, праву ногу охоплювала груба пов’язка. Очевидно, сам іти він уже не міг.

— Перепало парубкові, — кивнув де Гарай.

Я подивився