Читати книгу - "Володар драконів"

— Куди далі?

Бур-бур-чан засміявся:

— Я ж вам казав, що ви впретеся в неї носом, і все одно нічого не побачите, — він приклав палець до гладкої кам’яної стіни у тому місці, до якого насилу міг дотягнутися. — Ось, бачиш заглиблення? Пристав до нього плече і вприся в скелю.

Лунг послухався. Не встиг він натиснути на холодний камінь, як скеля розсунулася, і перед ними з’явився темний тунель. Дракон обережно просунув туди голову.

— Заходьте швидше! — Бур-бур-чан підштовхнув Бена і Сірчану шкурку в темряву. Лунг востаннє озирнувся на озеро, де Луї Довгохвостий все ще морочив Кропивника. Потім повернувся і зник у тунелі.

Його ніздрів торкнувся знайомий запах. Він був ледь вловимо розчинений у холодному повітрі, яке з кожним кроком теплішало. Це був запах самого Лунга — прохолодний і свіжий, як повітря над хмарами, запах драконів. Раптом він відчув себе так, ніби повернувся додому.

Тунель тягнувся углиб. Він повертав ліворуч, а потім знову праворуч. Подекуди від нього відходили більш вужчі ходи, де якраз міг пройти кобольд. Із деяких ходів спокусливо пахло грибами. У Сірчаної шкурки забурчало в животі, але вона мужньо крокувала далі.

— Тут зовсім не темно, — сказав Бен, коли вони зайшли вже далеко вглиб гори. — Як таке може бути?

— Місячне каміння, — відповів Бур-бур-чан. — Ми облицювали стіни місячним каменем. Він вбирає світло, як губка. Досить зрідка впускати сюди місячне сяйво або дмухнути в тунелі драконівським полум’ям — цього вистачає на роки. І все ж таки тут стало набагато темніше відтоді, як я заходив сюди востаннє, — він глянув на мерехтливі стіни і знизав плечима. — Напевно, вони перестали навіть впускати всередину місячне сяйво зі страху перед золотим драконом. Страшенно цікаво, що вони скажуть, коли дізнаються, що він вже купається в озері там, унизу?

— Вони розсердяться, — пробурмотіла Сірчана шкурка, нервово мнучи вухо. — Страшно розсердяться. І можливо, навіть не стануть слухати, навіщо ми сюди прийшли.

— Із людьми ми не можемо боротися, — сказав Лунг. — Якщо навіть прогнати їх із сотню, то на зміну з’явиться тисяча. Але з Кропивником цілком можна помірятися силами.

— Що? — Сірчана шкурка стривожено загородила йому дорогу. — Ти знову за своє? Бійки йому захотілося! Це при тому, що ми пустилися в дорогу, щоб знайти місце, де можна жити спокійно! Битися з цим чудовиськом? Ще чого не вистачало!

— А він доволі незграбний, — сказав Бур-бур-чан за її спиною. — Швидко починає задихатися під своїм панциром. І схоже, не дуже кмітливий. Он-о як легко щур його обдурив.

— Дурниці! — Сірчана шкурка сердито повернулася до нього. — Дурниці і ще раз дурниці! Адже він у двадцятеро більший за Лунга.

— Більший! — Бур-бур-чан знизав плечима. — Ну то й що?

— Не гарячкуй, Сірчана шкурко, — сказав Лунг, м’яко відсуваючи вбік малу кобольдиху. — Ходімо далі.

— Добре, добре, — невдоволено рикнула Сірчана шкурка. — Але припини говорити про бійку, гаразд?

Вони мовчки пішли далі. Тунель тягнувся вглиб, потім раптом різко повернув — і перед ними відкрилася величезна печера. Зі стелі мерехтіли молочним сяйвом тисячі місячних каменів. Із напівтемряви бурульками звисали сталактити. З підлоги їм назустріч піднімалися сталагміти.

Бен зробив кілька кроків вперед, не вірячи своїм очам. Він ніколи не бачив нічого подібного. Усередині гори камені були немов живі. Йому здавалося, що він стоїть перед рідкісними рослинами, деревами і пагорбами — усе з сріблястого мерехтливого каменю.

— Ну то як? — запитала за його спиною Сірчана шкурка. — Де ж вони, ці дракони?

— Заховалися по кутках, — відповів Бур-бур-чан. — Готовий присягнути, що це саме так.

Лунг, вагаючись, увійшов до печери. Сірчана шкурка бігла за ним. Бур-бур-чан із Беном повільно йшли слідом. Посеред печери, між зубчастих кам’яних пагорбів, Лунг зупинився і гукнув:

— Де ви?

Жодної відповіді. Лише відлуння повернуло йому його слова.

— Гей, привіт! — крикнула Сірчана шкурка. — Ми облетіли півсвіту! Ви могли б хоч ніс висунути нам назустріч!

Але їй так само ніхто не відповів. Лише з заростей сталактитів у дальньому кутку печери пролунало легке шелестіння. Сірчана шкурка прислухалася.

— Чуєш? — шепнула вона Лунгу. Лунг кивнув.

— Тут темно, — сказав він. — Я додам світла.

Він витягнув довгу шию і дихнув полум’ям. Воно з шипінням пробігло камінням, лизнуло темні стіни і спалахнуло блакиттю під самісіньку стелю. Вся драконова печера спалахнула так яскраво, що Бен на мить примружився. Зі стелі сяяло місячне каміння. Стіни світилися, а на кінчиках сталактитів драконівське полум’я збиралося у тріскотливі смолоскипи.

— Саме так, — Бур-бур-чан змахнув руками, — саме так воно й повинно виглядати.

Лунг закрив пащу і подивився на нього.

— Лунгу, — Бен поклав йому руку на луску, — там хтось є. Бачиш очі?

— Знаю, — тихо відповів дракон. — Вони давно вже там. Давай почекаємо.

Якусь мить усе було тихо. Серед каміння потріскувало полум’я Лунга. Раптом з-за сталактитів у дальньому кутку з’явився дракон. Він був трохи менший на зріст, ніж Лунг, і більш витончений, але луска у нього мерехтіла тим самим срібним світлом.

— Це дракониха, — шепнула Сірчана шкурка до Бена. — Подивися на роги. Вони прямі, а не вигнуті, як