Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Чорт тобі дідо, а не я! — гримнув старий. «Ба ци не розгнівався?». Юріца поворушив кліщами у жаринах, вийняв звідти шматок недогризка заліза, що палко біліло від тепла. — Бери Штефана та бий! — наказав і моргнув у бік великого молота, що тулився до бабки[124]. — Рукави засучи, розбійнику! — і обережно почав витягати з горна розпечене залізо, що сапало в очі великими іскрами. Старий замочив кінчик заліза у чорну воду, що забулькала у вільховому жолобку, приплюнув, приклав потому на кувадло, взяв молоток і почав видзвонювати якусь мелодію, яку лише сам розумів. — Бий, не шкодуй!

— Гах! — загахкав Юріца, як Іван гупнув молотом. Так він гахкав кожного разу, неначе піддавав сили помічникові-молотобійцеві. Колись помагала йому жона в цьому ділі. А тепер, каже, кістки болять у неї, зостарілася. То мусить когось із вулиці кликати. Айбо людей порідшало… — Гах! — і старий Юріца тільки добродушно глянув на Івана.

Гаряче, аж біле залізо, роздвоїлося. Юріца ще раз виркнув на той шматок, що тлів на землі коло пня, на котрому вже не одну сотню літ стоїть ота бабка. Повертів на всі боки ото залізо, що держав у кліщах, і вже тихіше мовив: — Треба було сточувати, гонихмарнику!.. А пушку можна змайструвати. Дичину бити збираєшся? — хитро примружив очі, ніби оберігав їх від іскор.

— Я лише так звідаю.

— В лінивого мельника пусто роблять жорна. Так, як твій язик.

— Ви скоро кінчаєте роботу?

— Як іздохну.

— Мені би треба на часину вашого великого бияка Штефана.

Юріца зміряв його з ніг до голови, зазирнув в Іванові очі, та не побачив у них нічого злого. Вони блискали від того світла, що кліпало з горнила. Старий зафучав циганським міхом, і знову світлішало в кузні.

— Бери, айбо не надовго. Бо я без нього, як без рук.

Іван ніс молота обережно, наче страшенний снаряд, що в будь-яку мить міг вибухнути і розірвати його на шмаття. «На тому кінець, прокляті зайди! Я вам допоможу, зачекайте лише, корінець би вам висох!». Здавався той молот тяжким, як і ненависть, котра робила Івана і безсилим, і злим водночас. Намагався йти швидше, а ноги не скорялися його волі, земля придержувала їх своїм теплом, не відпускала, аби Сила не скоїв собі того лиха, що надумав. Земля пружинила під ногами, як хмільна. І не могла сказати Івану добре слово розради. Розради? Для кого? Ніхто, ніхто в світі не може в цьому розрадити! Ніхто його не бачив, ніхто не перестрічав, бо кожний мав свою журу, що затуляла перед чоловіком все, що тільки є живого. Люди боялися визирнути надвір, аби не побачити того, що там робиться. Вже хоч ті дзвони не допікають йому. «Дум-дум», «дум-дум», «дум-дум»! Тісно думкам у голові, а його несе, як у нестямі, прямо до навісу. Став, поклав на землю молота. І той націлився держаком у небо. Пороздивлялвся, зняв з голови клебаню, витер рукавом зрошене чоло. Де не взявся кіт Ференц. Покрутився і вистрибнув на капот вантажної машини. Іван відчинив дверці. Сягнув за кермо. Натиснув на клаксон. Сигнал розрізав тишу, і в голову вдарило тугим струменем звуку, що пролунав востаннє. Наступив на педаль. Мотор запрацював. А Ференц не стрибав з капоту. Він уже звик до того гудіння.

— Повеземося, няньку? — надбіг старшенький.

— Привезлися, зайчику, — виліз із кабіни. Погладив сина по плечу. — Іди, небоже, до мамки.

— Ви казали, що повезете нас далеко-далеко!..

— Колись повезу, раз обіцяв, — і притис його до себе.

— А чому ви так подобріли?

— Бо й ти добрий. Ось побіжи, зайчику, до мамки!.. Скоком-боком через гори та й заскочу до комори! Скік! — «На тому кінець, небоже. Довозилися! Возили би їхні кістки на вівчарню!..».

— У вас, няньку, такі руки холодні! — і малий ще раз приклав його руку до свого лиця, аби розігріти її, аби розігнати той мороз, котрий студенив йому зір.

Коли старшенький побіг до хижі, Іван взяв у руки молот. Ференц допитливо зиркнув на нього, зістрибнув з капота і став збоку, аби не перешкоджати своєму господарю.

— Гах! — гримнуло за хлівом. Зі стріхи на землю випав старий вищерблений серп.

— Гах! — розлетілося по двору скло.

«Що ж він там майструє? — непокоїлася Ружена, переставши колисати синка. Мотори працюють добре. Може, надумав щось будувати? В такий недобрий час?».

— Бах! Бах! Бах! — бахкало, що аж вікна дрижали.

Як прийшла за хлів, очам своїм не повірила. З обох машин тільки уламки валялися по землі. Іван відкручував колеса. «На тому, певне, кінець». Та не стала перезвідувати, чому так зробив, бо й сама зрозуміла, що не з добра розбиваються мотори… Чоловік помітив її:

— Іди, дорогенька, до хижі та не дивися на мою муку…

Іван пробрався через город до свого сусіда — Василя Ізайового. Той стругав великим обіручним ножем дубову дошку. Як уздрів Івана, припинив своє діло, присів на дошку, поклав на коліна обіручний ніж.

— Майструєте ще, нівроку? — замість здоровкання спитав Василя.

— Чоловік, Іване, усі літа майструє. А під якимось кліпом ока то-то все може піти на попіл. У новинках пишуть. Та й люди кажуть, — просторікає старий Ізай. — Колотиться, Іване, у світі ще більше, як перед тою війною. Не знаю, ба ци удержать ото люди. Страшний суд, майже, скоро гряне. Про чорну годину треба думати чоловікові. Еге, і я вже міркую: