Читати книгу - "Темна матерія"

Що все це означає? Джейсон-2 підстраховується на випадок мого повернення, чи він і справді чекає на мене?

— Ви продали мені пістолет?

— Ні, у вас не було картки FOID. Ви сказали, що вам треба дістати гроші. Я думаю, що у вас не було навіть водійських прав.

У мене мурашки повзуть по спині.

Коліна підгинаються.

Вона веде далі:

— І це було не тільки два дні тому. Щось мені здалося підозрілим, тому вчора я спитала в Гері, який також працює в цьому відділі зброї, чи він коли-небудь бачив вас тут. Він бачив. Три рази за останній тиждень. І ось ви знову з’являєтесь.

Я спираюся на прилавок.

— Отож, Джейсоне, я не хочу вас більше бачити в цьому магазині. Навіть якщо ви схочете купити труси. Якщо я вас ще побачу, то викличу поліцію. Ви розумієте, що я вам кажу?

У неї переляканий і рішучий вигляд, і мені не хотілося б зустрітися з нею у темному провулку, де вона мене злякається.

— Я розумію, — кажу.

— Тоді забирайтеся геть з мого магазину.

Я виходжу у сніжну заметіль, сніжинки з розгону ліплять мені ляпаси, голова йде обертом.

Дивлюся вниз по вулиці, бачу таксі, що наближається. Я піднімаю руку, він звертає до мене, пригальмовує і зупиняється біля бордюру. Ривком відчиняю задні двері пасажирського салону й застрибую досередини.

— Куди їдемо? — питає таксист.

Куди.

Чудове питання.

— У готель, будь ласка.

— В який саме?

— Не знаю. У будь-який у межах десяти кварталів. Що-небудь подешевше. Залишаю на ваш розсуд.

Він обертається і дивиться крізь віконце з плексигласу, що розділяє передні й задні сидіння.

— Ви хочете, щоб я вибрав?

— Так.

На якусь секунду мені здається, що він відмовиться. Мабуть, це дуже дивне прохання. Може, він зараз вижене мене геть. Натомість, він вмикає лічильник і ми пірнаємо назад у потік машин.

Я дивлюся крізь вікно на снігу заметіль у світлі фар, габаритних вогнів, вуличних ліхтарів, миготливих вогників.

Серце гупає в грудях, без упину мчать думки.

Мені треба заспокоїтись.

Підійти до цього логічно, раціонально.

Таксі зупиняється перед якимось миршавим готельчиком із назвою «Кінець світу».

Таксист озирається, питає:

— Такий підійде?

Я плачу за проїзд і йду до адміністратора.

По радіо передають трансляцію гри «Чикаго Булз». За стійкою сидить дебелий портьє і наминає китайську їжу з армади білих картонних коробочок.

Струшуючи сніг із плечей, реєструюсь під іменем батька моєї матері — Джесс МакКре.

Я плачу за одну ніч.

У мене лишається 14,76 долара.

Я піднімаюсь на четвертий поверх і замикаюсь у номері на замок і на ланцюжок.

Не знаю, як тут можна жити.

Ліжко, накрите гнітючим покривалом із квітчастої набивної тканини.

Стіл «Форміка».

Шафи з деревостружкових плит.

Принаймні тут тепло.

Я підходжу до штор і визираю на вулицю.

Надворі валить такий сніг, що вулиці швидко порожніють, асфальт вкривається памороззю, на якій проступають сліди від шин автомобілів, що проїжджають.

Я роздягаюсь і ховаю останню ампулу в Біблію у нижній шухляді приліжкової тумбочки.

Потім застрибую в душ.

Мені треба подумати.

Спускаюся ліфтом на перший поверх і за допомогою свого ключа-картки заходжу в бізнес-центр.

У мене є ідея.

Використовуючи безкоштовний поштовий сервіс, до якого я звик у цьому світі, в поле «Ім’я користувача» вводжу перше, що спадає на думку.

Моє ім’я, написане «поросячою латиною»: asonjayes-senday.

Не дивуюсь, що воно вже зайняте.

Пароль очевидний.

Той, яким я користуюсь майже скрізь останні років з двадцять — марка, модель і рік мого першого автомобіля: jeepwrangler89.

Намагаюсь увійти в систему.

Спрацьовує.

Я опиняюсь у новоствореному обліковому записі електронної пошти, в поштовій скриньці якого є кілька вступних листів від провайдера і один останній лист від «Джейсона», який саме й відкрився.

У темі листа написано: «Ласкаво просимо додому, справжній Джейсоне Дессен».

Я відкриваю його.

Тут є тільки гіперпосилання.

Завантажується нова сторінка і на екран виводиться попереджувальне повідомлення: