Читати книгу - "Лабіринт"

— Та жінка приходила, щоб забрати у мене другу Книгу, Бертране, — тихо відповів Симеон, — як і ти тепер, маю зізнатися, що я гадав, ніби вона не більше ніж кур’єр, але після твого листа...

Пелетьє відкинув припущення помахом руки.

— Не можу повірити, що за будь-яких обставин Хариф призначив би охоронцем жінку. Він би так не ризикував.

Симеон знизав плечима.

— Ми повинні припустити таку можливість.

— Гаразд, а що це за жінка? — нетерпляче запитав Пелетьє. — Та, якій можна було б довірити таку цінну річ?

Симеон знову похитав головою.

— Кажучи правду, мені так не здалося. Вона не має високого походження, хоча й не належить до найнижчого прошарку суспільства. Вона вже вийшла з тих літ, коли народжують дітей, хоча з нею була дитина. Вона подорожувала до Каркассони через Сервіан, її рідне містечко.

Алаїс одразу ж сіла прямо.

— Замало інформації, — поскаржився Бертран. — Вона не назвала тобі своє ім’я?

— Ні, я й не питав, оскільки при ній був лист від Харифа. Я дав їй хліба, сиру, фруктів на дорогу, а потім вона пішла.

Вони вже збиралися вийти з будинку на вулицю.

— Мені не хочеться залишати вас самого, — раптом сказала Алаїс, переповнившись страхом за Симеона.

Той тільки посміхнувся.

— Зі мною усе буде гаразд, дитино. Естер спакує ті речі, які я забажаю взяти до Каркассони. Я подорожуватиму анонімно у натовпі. Так буде безпечніше для нас усіх.

Пелетьє кивнув на ці слова.

— Юдейський квартал лежить біля річки на сході Каркассони, неподалік від Сен-Вінсена. Надійшли мені звістку, коли прибудеш.

— Добре.

Чоловіки обнялися, потім Пелетьє вийшов на тепер уже заюрмлену вулицю. Алаїс хотіла піти за ним, але Симеон поклав свою руку на її, щоб затримати.

— Ти дуже смілива, Алаїс. Ти надзвичайно віддана своїм доччиним обов’язкам. І щодо Noublesso теж. Але ти наглядай за батьком. Його запальний характер може призвести до омани у його судженнях, а попереду чекають тяжкі часи, важкий вибір.

Глянувши через плече, Алаїс притишила голос, аби батько не міг її почути.

— Про що була друга Книга, яку взяла жінка з Каркассони? Книга, якої досі не знайдено?

— Книга Ліків, — відповів Симеон. — Список ліків та трав. Твоєму батькові було довірено Книгу Слів, а мені Книгу Чисел.

«Кожному згідно з його знаннями», — подумала Алаїс.

— Гадаю, їхні назви говорять тобі проте, що ти хотіла дізнатися? — промовив Симеон, дивлячись на неї лукаво з-під своїх кущистих брів. — Чи, може, підтверджують якісь здогади?

Алаїс посміхнулася.

— Benléu. Можливо.

Алаїс поцілувала Симеона і побігла доганяти свого батька.

Роздуми для подорожі. Й, мабуть, напучення одночасно.

Алаїс вирішила поки що притримати свої думки та здогади при собі, доки вона не переконається. Утім, вже зараз вона була майже певна щодо того, в кого тепер Книга. Усі міріади зв’язків, що неначе павутиння існували між їхніми життями, раптом стали їй зрозумілі. Всі, навіть найменші натяки та зачіпки, що були непомітні, бо їх просто не шукали.

Поспішаючи назад через місто, вони зрозуміли: масовий від’їзд уже розпочався. Юдеї та сарацини рухалися до міських воріт, дехто пішки, дехто на возах з пожитками — книжками, картами, меблями; лихварі їхали на конях, навантажених кошелями, коробками та вагами, сувоями пергаментів. Алаїс помітила у натовпі й кілька християнських сімей.

Двір сюзеренового палацу видавався блідо-білим у світанкових променях. Проминувши браму, Алаїс побачила вираз полегшення на обличчі тата, оскільки він усвідомив, що рада ще не завершилася.

— Хто-небудь іще знає, що ти тут?

Алаїс немов укопана зупинилася на дорозі, з жахом збагнувши, що вона зовсім не подумала про Гільєма.

— Ні, я приїхала просто до тебе.

Її роздратував той вираз задоволення, що промайнув на батьковому обличчі.