Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

проводить до ліфта й буде стояти, охороняти доти, доки не почує, як клацне хитромудрий замок. Дружина відчинить двері без дзвінка, адже вловить знайому пісню двигуна за вікном. Отже, вона його чекала б через ту ж машину, через башли й дорогі подарунки? А він мріяв зустріти таку, котра зігріє його прямо із зони. Прийме такого, чиї руки ніколи не тримали ні авторучки начальника, ні інструмента роботяги, а лише знали лиху фінку, стилет і холодний пістолет із зіницею з воронованої сталі. Її теплі, ніжні руки обіймуть утомлену шию… 4

– Тримай. – Почувши пісню двигуна, Макар підхопився з вивертня й зірвав із себе плащ. – Бовдуре! Сказано тримай…

– Ти чого, в натурі? – Ще не відрізняючи дійсності від мрії, Проф підхопив плащ. – Від погоні, вважай, втекли. Ні-хто не дістане.

– Не дістане! – повторив Макар, натягаючи над вугіллям плащ. – А тайга! Тайга – сама спалахнула?!

– Каюся! Ви великий і неперевершений учений! – Проф захоплено зацокав. – А береженого, як говорили мати з батечком, і Бог береже. Можуть із самоката шукати…

– Береже-то береже. Тільки, як частенько казав дід, на Бога складайся, а роботи не цурайся…

Макар і сам розумів: від погоні, якщо вона й була, давно відірвалися. Але влипнути в пригоду через дурниці не хотів. Вогонь у тайзі – річ серйозна. Скільки не вдивлявся втікач крізь зелений навіс – бортові вогні не порушили нерухомий зоряний розсип над головою. «Самокат» Профа пройшов стороною.

Цього дня Макар уперше зупинився засвітла. Річка трапилася ширша за інші, із закоряженими глибинами. Можливо, зграйка харіусів не пішла в пониззя; та й берег річки заріс ягодами, кожен кущ обсипаний великими блакитними краплинами, а між кущами земля, мов оббризкана кров’ю, полум’яніла від брусниці.

Як завжди, Макар перейшов на інший берег, щоб ранком не брести холодною водою, розпалив багаття й рушив оглядати річку. Доки не стемніло, переходив із місця на місце, відшукував невеликі вири, але за весь час поплавець жодного разу не кивнув розфарбованою голівкою. Здавалося, і вода квапилася втекти від проклятого, мертвого місця.

Тайговик знав: більше трьох-чотирьох днів на ягодах уже не витримають, сам почав підупадати на силі; але згарище повинно ось-ось скінчитися? І так уже подолали вздовж нього добрячих півтори сотні. Та й звір незабаром з’явиться…

Темніло… Лише на заході на півнеба палахкотіла пожежа. За всіма ознаками наступний день обіцяв бути вітряним, але погожим. Рибалка відчепив від вудлища ліску, намотав її на невелику вузьку дощечку, сховав снасть у кишеню плаща й повільно побрів до табору. За широким вигином річки крізь підлісок пробивалося червоне «око». Не прихований людьми вогонь – це воля. У перші дні втечі ледь підтримували полум’я, щоб скип’ятити чай, а коли чули здалеку у височині гул літака – відразу ж заливали багаття, а самі тулилися до стовбурів дерев.

Хлопець заквапився. Хотів швидше присісти, витягнути натруджені за день ноги, розслабитися і якщо не поїсти, то хоча б зігрітися чаєм, та й ягід, мабуть, здогадалися зібрати «пани-добродії»…

У перші дні втечі ніхто не нишпорив за рибою і звіриною – квапилися подалі відійти від зони й жили табірними припасами. А звіра навколо – сила-силенна…

Макар проковтнув слину, облизав пересохлі губи. Немов наяву відчув солодкуватий запах м’ясного навару. У шлунку зарізало, запалило, начебто туди вливали тонким струменем окріп; що ближче втікач підходив до багаття, то дужчав запах м’ясного навару, перебиваючи гіркий дим багаття, з кожним кроком гостра різь у шлунку нестерпнішала.

Біля вогню сидів Проф, ліниво підкидав паливо та час від часу сито ікав, витираючи долонею масні губи. Хотів спати, але чекав Макара і був напоготові. Другий казанок давно закипів і парував. Вогонь жадібно накидався на сухі галузки, розгорявся сильніше, забарвлюючи в криваві відблиски все навколо.

Від голоду, втоми та нестерпного запаху м’яса в юнака паморочилася голова. Він квапливо зробив останні два кроки й майже впав поруч із Профом на повалене дерево. Такої слабкості від себе не очікував. Годі. Шкода втрачених днів, але завтра підуть від згарища. Без їжі не витримати. А запахом навару просочувалося все навколо; Макар задихався, хмелів, руки й ноги наливалися важкістю та дрібно тремтіли…

– Ну, як ваше полювання? Із чим можна вітати? – у голосі Профа звучала прихована іронія.

– Що, осліп із голоду? Порожньо, – знехотя огризнувся Макар. Він сидів зігнувшись, утикнувши обличчя в долоні, задихався від солодкого запаху, згинався від болю в животі, намагався угамувати тремтіння.

– Пробачте, самі осліпли, шановний, – звідкись здалеку долинав глухий голос, у якому звучали нотки самовдоволеної переваги, але втікач не вловлював цих тонкощів – дурманний солодкуватий запах і різь у шлунку ставали нестерпними. – Невже ви думаєте, я дозволю такому блискучому вченому загинути від виснаження, від нестачі якихось ганебних білків і вуглеводів?! Тримайте, шановний…

Макар підняв голову, відвів руки від обличчя, відкрив очі. Проф простягав, немов шашлик на паличці, шматок, який ще парував. Макар вихопив запропоновану поживу й уп’явся зубами в м’ясо. Рот відразу ж обпекло, ніби схопив палаюче вугіллячко.

– Де здобули? – Макар із зусиллям видавив обпеченим язиком.

– Та не кваптеся, не кваптеся. Я нікому не дозволю відібрати, – ліниво-глумливо протягнув Проф, умлівши від ситості й тепла.

– Треба ж, звір з’явився! Дорогою сюди вирішив, що завтра йдемо. Тепер заживемо! Не втратимо дні. – Макар ще не помічав ні глузування, ні кривої посмішки Профа. Він шумно втягував і видихав повітря, говорив напівсвистячим шепотом, не закриваючи рота, але кожен дотик язика до піднебіння чи зубів викликав біль. – Що добули?

– Секрет… Виробнича таємниця…

– А де Сергій? – Макар озирнувся