Читати книгу - "Все буде добре"

троє гідних чоловіків: Сашко, Антон та Олександр Шипалко. Від першого залишились лише спогади – приємні, теплі, але не більше. Тоді Марічка сприймала Сашка як щось нове, свіже: на противагу такому звично-сільському життю городський гість якісно виділявся. Але інших переваг невпевнений у собі Сашко не мав. Натомість його дорослий протеже, Олександр, уже містив зачатки ідеального чоловіка.

Умудрившись удруге вдертись у її життя та збурити такий остогидлий стан речей, цей чоловік змусив Марію знову відчути себе жінкою, а не річчю. І як вона йому віддячила? Зрадила, підставила, використала. Зробила все, щоб ідеальний чоловік, який її любив, зненавидів її. Чому? Бо вона ненавиділа його, мабуть, найбільше за всіх інших мудаків у її житті. Бо Олександр удруге за це кляте життя змусив Марію побачити Марічку. І бездонну прірву між ними двома.

Жінка розвернулась і рушила до своєї улюбленої частини площі Ринок – статуї Амфітріти. Егоїстична шльондра, корислива курва та нічого не варта блядь. Марія чула ці слова так часто, що вже перестала звертати на них увагу. Але лише з появою «турботливого Олександра Шипалка» вона зрозуміла силу цих слів. Вона – ніхто. Нуль. Каталізатор проблем, які потрібно вирішувати. Бездарна жінка, яку потрібно захищати, оберігати, бо вона нічого не може зробити сама. Паразит, якого соромно позбутись (бо ти ж рятівник), і який необхідно переховувати від усього світу (бо ти ж поважна людина, яка не водиться з курвами). Марія реготнула. А він ще думав, що рятує її. Та з кожною своєю подачкою Олександр викликав ще більшу ненависть Марії не лише до нього, а й до самої себе. Кляте коло, яке не розірвати. Адже вона – ніхто без своїх покровителів.

Пропозицію Жатека вона прийняла ледь не з задоволенням. Адже це – ідеальна можливість ударити свого «рятівника» в самісіньке серце. І раптом Марія зрозуміла, що робила це навіть не з бажанням заробити грошей. А щоб банально помститися. Більше року після їхньої випадкової зустрічі в супермаркеті Олександр Шипалко ставився до неї, як до ручної тваринки. Він годував її, утримував, виконував усі забаганки. Але ніколи не відкривався перед нею по-справжньому, не ділився своїми думками чи переживаннями. Господи, та за цей час у них навіть сексу нормального не було! Так, він досі зводив її з розуму одними рухами, але відчуття дистанції лише посилювалось. Цей чоловік настільки контролював усе навколо, що перетворився на машину з вирішення проблем. Бізнес падає? Треба врятувати! Марія сумує? Потрібно задовольнити. А жити, жити коли? І те, що жінка сприйняла за спонтанність чи щирість, урешті-решт виявлялось просто добре розробленим планом.

Сонце пробивалося крізь вітражі старого Львова, і Марія впіймала себе на думці, що зробила вже четверте коло навкруг Ратуші. Діти бігали біля розмальованих живих статуй, продавці запрошували на гарячу кукурудзу та грецьку кухню, а годинник виклично бамкнув першу годину. Марія купила собі солодкої вати та присіла на холодну лавочку. Поклала біля себе сумку зі своїм майбутнім. Закуталась у шубку (яка іронія! ще одна річ, подарована Сашком) і спробувала зробити вигляд, що вона звичайна туристка, яка насолоджується столицею Західної України.

За всі роки, прожиті у Львові, Марія навчилася ненавидіти це місто. Не за те, що воно було поганим, а за те, що хворіло на таку кількість мудаків і не помирало. Воно, навпаки, росло, пишаючись своїм віком, розквітаючи творчими інсталяціями та видаючи власні недоліки за переваги. Марія задумливо занурила язик у солодку вату. М’яко й солодко. Напевно, вона просто ненавиділа тих, хто був кращим за неї. Тобто всіх.

Жінка витягнула з кишені телефон і відкрила галерею. Знайшла фотографію і втупилась у неї. На світлині Антон поправляв краватку, яка йому пасувала, але він не хотів цього визнавати. За два дні Марія втече від нього, уже вкотре, але цей момент був хорошим. У такі миті (набагато рідші, ніж можна було хотіти) крізь дорослого Антона Шуацу проглядався той, сільський Антон. Третій гідний чоловік. Той, за ким Марія дійсно сумувала. Доросле життя спаскудило його, зробивши відповідальним за все на світі. І за Марію теж. Дивно, але його маніакальне бажання втримати жінку було їй звичніше, аніж незрозуміле бажання Сашка-Олександра дати їй усе, чого вона хотіла.

Жінка гмикнула. Треба ж таке! Правду кажуть: благими намірами вистелена дорога до пекла. Сашко хотів полагодити її на свій, «правильний» штиб, витягнути на свій рівень, урятувати. Антон же просто приймав такою, яка вона була. І хотів бути поруч, навіть коли вона сама не хотіла нічого.

Марія відкрила телефонну книгу та знайшла номер, який стільки разів ігнорувала, і на який жодного разу не телефонувала сама. Це ж треба, вона знову і знову повертається до нього. Це любов, звичка чи просто найменше з усіх лих? Ніхто не скаже. Але, пускаючи думки на самоплив, вона все одно думала про Антона. Не того самовпевненого чоловіка, яким зробило його життя, а бешкетника, який позитивно дивився в майбутнє та вірив, що все буде добре.

Цікаво, його ще можна повернути? Цього підлітка, з яким їй було так добре? Відповіді вона не знала. Марія скоса поглянула на сумку з грошима. Її кишенькова свобода. Жатек десь поруч – вона відчувала, як його люди свердлять її поглядом. Ще один мудак, який чекає на іграшку. Але ранковий сон запалив у ній якусь іскру. Надію, що все може бути добре. Марія натиснула кнопку виклику. Це прокляте коло треба було розірвати.

5

Задзвонив телефон. Невідомий номер. Антон продовжував дивитися на своє застигле відображення в дзеркалі, доки мелодія, що повторювалася знову і знову, не змусила його натиснути кнопку прийому дзвінка.

– Алло? – голос у трубці здався йому знайомим. Таким… рідним?

– Маріє? – здивувався Антон.

І зауважив, як змінилось його відображення в дзеркалі. Обличчя ожило, а губ торкнулась усмішка. Більше місяця минуло – і нарешті вона зателефонувала!

– О, це точно твій номер. А я вже думала, що він змінився, – засміялась жінка. І від цього сміху