Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

А поки що, попри енергійність, з якою Едуард відповідав на численні запити, солідні замовлення так і не приходили.

«Чому? — сторопіло питав Альберт. — Що відбувається? Виходить, відповіді їх не переконували?..»

Едуард зображував щось на зразок індіанського танцю зі скальпом, від якого Луїза душилася від сміху. Альберта від цього починало нудити, він продовжував перевіряти свої рахунки.

Він більше не пригадував свого колишнього душевного стану, бо переживання заполонили його повністю. Але перші передоплати, що почали надходити з початку травня, викликали піднесення. Альберт наполіг на тому, щоб насамперед відшкодувати борг перед банком (що Едуардові, ясна річ, не сподобалося).

«Навіщо відшкодовувати банківську позику? — писав він у великому зошиті. — Ми ж збираємося втекти з награбованими грошима. А пограбувати банк — це найменш аморально!»

Альберт не здавався. Він прикусив собі язика, коли одного разу згадав банк промислового кредитування. Але, схоже, Едуард нічого не відав про справи свого батька, бо ця назва йому ні про що не казала. Як жаль, що він не може виправдатися перед товаришем і щиро додати, що пан Перікур був таким добрим, що запропонував йому цю роботу, і що він не хоче більше дурити його батька. Така мораль, звичайно, була надто «гнучкою». Хіба він не обкрадав незнайомих (більшість з яких були незаможними та ще й щедро жертвували на зведення пам’ятника на згадку про своїх загиблих). Але пана Перікура він знав особисто — це вже не те саме. А ще й до того, це пов’язане з Поліною... Коротше кажучи, він вважав його за свого доброчинця.

Не дуже переконаний плутаними поясненнями Альберта, Едуард все ж здався, і з перших же надходжень вони повернули гроші банку.

А потім кожен із них дозволив собі особисті витрати (це була маленька приємність — обіцянка райдужного майбутнього, яке, можливо, на них чекало).

Едуард купив собі найкращої якості грамофон та багато платівок, зокрема із записами воєнних маршів. Незважаючи на свою пошкоджену ногу, він любив дефілювати з Луїзою по кімнаті в кумедно-карикатурній масці солдата. А ще були записи опер. На цьому Альберт зовсім не розумівся, а також «Концерт із кларнетом» Моцарта, який він безперервно слухав як заїжджену платівку. Едуард постійно носив один і той самий одяг. Його гардероб складався з двох штанів, двох футболок та двох светрів грубої в’язки (які Альберт відносив прати раз на два тижні).

Альберт купив собі взуття. І костюм. І дві сорочки. Усе — гарної якості (справжньої цього разу). У нього були на те вагомі причини відтоді, як він зустрів Поліну. З того часу все стало набагато складнішим. З цією дівчиною, як із банком, досить було однієї брехні на початку, щоб приректи себе на відторгнення назавжди. Так само, як з тими пам’ятниками. Та що він такого зрештою зробив, що змушений безперестанку танцювати перед диким звіром страху, що може роздерти його в будь-який момент? Саме тому він сказав Едуардові, що маска лева (насправді, це був міфічний звір, але Едуард не ображався на нього за цю неточність) була, звичайно, дуже вдалою, але снилася йому в кошмарах, і він би не хотів її ніколи більше бачити. Едуард прибрав її.

Так от, Поліна...

Історія пов’язана з рішенням ради директорів банку.

Ходили чутки, що віднедавна пан Перікур не дуже вникає у справи. Він став рідше з’являтися, а ті, хто його бачили, казали, що він дуже постарів. Можливо, це наслідок одруження його доньки? Може, якісь проблеми чи почуття відповідальності? Ніхто б і не подумав про смерть сина як про причину, бо вже наступного дня по тому, як він дізнався про його смерть, він взяв участь у важливому зібранні акціонерів із звичною впевненістю в собі (всі тоді подумали: який він мужній, якщо може займатися справами попри нещастя).

Але спливав час. І пан Перікур більше не був таким, як раніше. От, наприклад, минулого тижня він раптово зупинився і попросив продовжити без нього. Якихось особливо важливих питань більше не було, але все ж таки раніше у президента ніколи не було звички зникати. Навпаки, він завжди хотів усе вирішувати особисто, а обговорювати лише незначні питання, щодо яких він, зрештою, вже і так мав готове рішення. Тож близько п’ятнадцятої години він пішов. Пізніше стало відомо, що він не пішов додому (хтось припускав, що він пішов до лікаря, а дехто говорив, що за цим усим стоїть жінка). І лише не втаємничений в ці розмови сторож на кладовищі міг би сказати, куди він насправді ходив.

Оскільки пан Перікур мав обов’язково підписати протокол зборів для того, щоб його накази були ратифіковані і якомога швидше вступили в дію (він ненавидів затягування), близько шістнадцятої години було вирішено відправити документ до нього додому. Отоді і згадали про Альберта Майяра. Ніхто в банку не знав, що поєднує патрона і цього службовця, але всі точно знали, що Майяр був зобов’язаний своїм місцем патрону. З цього приводу також ходили найабсурдніші чутки, але зі своїм постійним ніяковінням та безперервним страхом, нервозністю та манерою підскакувати від найменшого шуму Альберт не підтверджував жодних припущень. Генеральний директор залюбки сам пішов би до будинку президента Перікура, але подумав, що його посаді не дуже пасує виконувати функцію кур’єра, і відправив Альберта.

Ледь почувши про таке доручення, Альберт почав тремтіти. Цього хлопця не зрозумієш. Довелося його підганяти, простягати йому пальто, підштовхнути до виходу, бо він здавався таким схвильованим, що було лячно, чи не загубить він документ десь по дорозі. Йому викликали таксі, оплатили дорогу туди і назад і попросили водія не спускати з нього очей.

— Зупиніться! — зарепетував Альберт, коли вони під’­їжджали до парку Монсо.

— Але ж ми ще не приїхали... — мовив водій.

Йому доручили делікатну місію, і от неприємності вже починаються.

— От і добре! — крикнув