Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

втекти самому і більше ніколи нікого не бачити. Бо він уявляв собі майбутнє (коли їх схоплять), і з’являлося якесь дивне, нездорове почуття ностальгії. Перебування на фронті, тодішні відступи і перемир’я, усі перипетії там нині згадувалися як простий, нормальний період. А при погляді на кінську голову навіть ота вирва від снаряда здавалася йому тепер бажаним сховком.

Клята війна...

Але все йшло поки що як слід. Як тільки мерії отримували каталоги, на обох звалювалися гори запитів про додаткову інформацію. Дванадцять, двадцять п’ять листів на день... Невтомний Едуард строчив відповіді увесь свій час.

Коли приходили листи, він підскакував від радості. Вставляв аркуш фірмового паперу з штампом «Сувенір Патріотік» у друкарську машинку, ставив у грамофон запис маршу з «Аїди» на повну силу, піднімав палець догори, ніби визначаючи напрямок вітру, і накидався на клавіатуру з натхненням піаніста. Не заради грошей він придумав цю аферу, а щоб відчути ейфорію, насолоду від небаченої досі провокації. Ця скалічена людина кидала виклик світові, і це піднімало хвилю шаленого щастя, допомагало повернутися до стану того Едуарда, яким він завжди був, і який мало не втратив.

Майже всі запити клієнтів стосувалися практичного аспекту: способів кріплення, гарантії, пакування, технічних норм, яким би мали відповідати цоколі... Рукою Едуарда Жюль д᾿Епремон відповідав усім. Він особисто і переконливо давав розгорнуті відповіді на всі листи. Цим листам хотілося вірити. Працівники і секретарі мерії, в свою чергу, часто розповідали про цей проект, мимоволі підкреслюючи всю аморальність державної участі, яка зводилась до чисто символічного фінансування монументів: «відповідно до можливостей та пожертв міст для прославляння... і т. д». Муніципалітет робив усе, що міг, і часто це був лише дріб’язок, бо основні витрати лягали на плечі громадян. Особисті пожертви, а ще зібране по школах, при церквах... Цілі родини часто віддавали останнє, заради того, щоб ім’я брата, сина або батька було назавжди викарбувано на пам’ятному монументі, що височітиме посеред села біля церкви. Вони в це вірили. Щоб швидше зібрати необхідну суму і скористатися знижкою, запропонованою «Сувенір Патріотік», багато звернень містили в собі прохання про врегулювання оплати. «Чи можливо замовити бронзову композицію, перерахувавши авансом лише шістсот шістдесят франків?» Це становило десь сорок чотири відсотки від загальної суми. Вони просили: «Розумієте, надходження отримуються досить повільно. Безсумнівно, ми зобов’язуємося вчасно розрахуватися». «Школярі долучилися до збору коштів серед населення», — пояснювали в іншому листі. Або ще: «Пані Марсант заповідає містові частину свого майна. Хай Господь береже її від усілякого лиха. Але чи може це бути гарантією замовлення гарного монумента для Шавіль-сюр-Саона, міста, яке втратило майже п’ятдесят солдатів і повинно опікуватися ще й два­дцятьма сиротами?»

Кінцева дата — 14 липня — наближалася і лякала. Бракувало часу навіть на необхідні збори. Але пропозиція була дуже заманливою.

Едуард (він же достойний Жюль д’Епремон) підтверджував усе, що міг, ішов на усілякі пóступки і відстрочки без жодних проблем!

Він завжди починав із щирих подяк дописувачам щодо їх виняткового смаку. Незалежно від того, замовляли «В атаку!» чи звичайний похоронний камінь або «Півня на німецькій касці» — він скромно запевняв, що і сам віддає перевагу саме цій композиції. Едуард обожнював моменти претензійного визнання, при яких насміхався з професорів Академії мистецтв у їхній самозакоханості.

А що стосується складних проектів (наприклад, коли хотіли замовити відразу «Перемогу» і «Вмираючий солдат захищає прапор») Жюль д’Епремон завжди ставився до цього з ентузіазмом, не шкодуючи похвал своєму кореспондентові щодо його тонкого мистецького чуття, віддаючи належне його чудовому смаку і т. д. Він завжди співчував фінансовим труднощам, розумів важкість технічної сторони виконання — взагалі був чудовим знавцем своєї справи. Він запевняв, що нема жодних проблем із штукатуркою. Авжеж, п’єдестал можна будувати з цегли, безумовно, можна і з граніту також. Власне, усі моделі «Сувенір Патріотік» сертифіковані Міністерством внутрішніх справ, яке буде долучене до замовлення. Будь-яка складна ситуація під його пером вирішувалася легко, практично і заспокійливо. А ще він обов’язково нагадував своїм дописувачам про список необхідних документів для отримання скромної державної субвенції від держави (рішення міської ради, ескіз монумента, рішення комісії, що відповідає за мистецький вигляд проекту, приблизний кошторис витрат, перелік способів та засобів виготовлення), додавав деякі загальні поради і відправляв чітке підтвердження отримання передоплати замовлення.

Фінальний акорд був гідний увічнення в анналах зразкового злочину. Лист обов’язково закінчувався фразою: «Захоплююся витонченістю вашого смаку та вишуканістю композиції, яку ви обрали». Замовникам, які сумнівалися чи щось підозрювали, Едуард писав, використовуючи цей пасаж у найрізноманітніших комбінаціях: «у вибраному вами проекті чудово поєднується мистецький смак та високі патріотичні почуття, тому я пропоную вам до вже наданої цього року знижки додаткову поступку розміром у 15 %. Беручи до уваги такі виняткові умови (прошу вас в жодному разі їх не розголошувати), прошу оплатити завдаток у повному розмірі».

Едуард інколи сам захоплено вдивлявся у свої листи, тримаючи їх на відстані витягнутої руки, задоволено квокчучи. Ці листи, які забирали в нього дуже багато часу, були запорукою успіху. А вони все надходили і надходили (поштова скринька не порожніла).

Альберта це вже неабияк дратувало.

— А ти не перегинаєш палицю? — питав він.

Він уже бачив, як ці щиросерді листи посилюють їхню відповідальність при арешті.

А Едуард королівським жестом виказував свою великодушність.

«Будьмо милосердними, любий мій! — шкрябав він у відповідь Альбертові. — Це ж нічого не варте, а люди потребують підтримки. Вони беруть участь у гідній справі! Насправді, вони — герої!»

Альберт був зазвичай шокований — зневажливо трактувати героями людей, які фінансують оплату їх фальшивого монумента...

Едуард іноді раптово знімав маску і показував зяючу жахливу діру, над якою на вас пильно дивилися очі — єдине живе і людське, що залишилося на його обличчі.

Альберт тепер нечасто бачив його спотворене лице, бо він постійно ходив то в одній, то в іншій масці. Траплялося навіть, що він засинав у масці індіанського воїна, або міфологічного птаха чи хижого вищиреного звіра. Альберт, постійно прокидаючись, підходив до нього і з обережністю дбайливого батька знімав з нього маску.