Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Пані Олександра — просто диво! Нам мало ночей, Іване Карповичу! І вчора я зробив їй пропозицію.

— Вона ж заміжня, — нагадав я.

— Розлучиться, вони давно вже не живуть разом із чоловіком!

— Вона погодилася?

— Поки що ні, попросила час подумати.

— Що ж, сподіваюся, її відповідь вас не розчарує.

— Я теж так думаю. До речі, як ваша рана? — поцікавився лікар.

— Ну, бачу, ви пророчо сказали, що до весілля загоїться. Майже так і сталося, — кивнув я.

— Чи можу я запросити вас до ресторану?

— Увечері.

— Добре. Як вас знайти?

— Я сам вас знайду. І дуже прошу нікому не розповідати про нашу зустріч. Офіційно мене немає у Тифлісі.

— Добре.

— Навіть Олександрі не кажіть.

— Ну, взагалі-то у нас немає таємниць одне від одного, але для вашого прохання можна зробити виняток, — усміхнувся він.

— Я прошу поставитися до цього серйозно, — твердо сказав я.

— Добре, добре, я зрозумів. Тоді чекаю вашої появи і веду вас до ресторану, де розповім про прекрасну Олександру.

— Вона у місті?

— Так, але по обіді їде до Баку у справах.

— Передав би їй привіт, але не можу. Що ж, мені час іти.

Я пішов, трохи роздратований, що так погано замаскувався. На мене вже чекав Крестов.

— Зробив усе, що ви просили. Підполковник Демидко переказав, що чекатиме вас увечері.

— Тоді ходімо на телеграф.

На моє прохання телеграфне відділення у Карсі в той день мусило приймати всі телеграми, але не відсилати ті, що призначалися для Тифліса. Ад’ютант полковника мав зібрати тексти тих телеграм і телефоном прочитати їх нам. Телеграма до Тифліса була одна: «Посилку горіховим варенням відправив поштою». Здається, про мою відсутність у Карсі таки довідалися. Швидко.

— Горіхове варення тут дуже смачне, — кивнув Крестов.

— Спитайте адресу, на яку треба доставити телеграму, — попросив я.

З Карса повідомили адресу. Ми знайшли поштаря, який обслуговував цей район. Він розповів, що телеграми час від часу приходять, за домовленістю з господинею він залишає їх у поштовій скриньці, після чого дзвонить у двері і йде.

— Так вона попросила, мадам Венуа. Дуже гарна жінка.

Поїхали до тої мадам Бенуа. Жила вона в невеличкій квартирці.

— Сходіть спитайте, наприклад, чи не здає вона кімнату в оренду, — попросив я полковника. Той пішов, кілька разів тиснув на дзвінок, але йому так і не відчинили. Я стежив за вікнами квартири. Але з них ніхто не визирав.

— Мабуть, немає її вдома, — повідомив Крестов.

— Нехай, головне, що вона не дізнається про горіхове варення. Тепер можемо пообідати.

Після обіду ми знову навідали мадам Бенуа, але вже не дзвонили, просто дивилися за квартирою. Нікого там не було.

— Може, розпитати сусідів? — запропонував Крестов.

— Ні, не хочу ризикувати. Нехай іде все як іде.

Увечері ми пішли до Демидка. Обережно зайшли з чорного ходу, я відімкнув двері відмичкою.

— Іване Карповичу, то ви справді можете відчиняти будь-які замки! — у захваті сказав полковник.

— Будь-які — ні, тільки поганенькі, — чесно зізнався я.

Ми всілися чекати підполковника. Світла не палили, наче нікого вдома не було. Крестов спробував завести розмову, але я попросив помовчати. Сиділи в тиші, коли почулося якесь дряпання. З боку чорного ходу, яким ми і зайшли. Крестов вихопив наган, я схопив його за руку. Показав, що стріляти можна тільки за моїм наказом. Ми сховалися, Крестов за шафою, я за дверима. До будинку Демидка увійшли троє чоловіків. Світла вони теж не запалювали. Розмовляли не російською, пошепки. Один став біля вікна, щоб дивитися за двором, другий розіслав на столі мотузки та мішок. Ще один почав порпатися у робочому столі підполковника. Витрушував усі шухляди, так само, як я у шпиталі, коли робив напад схожим на пограбування. Я знову відчув злість, бо ці хлопці вже вкотре мене обігрували. Таки щось запідозрили, вирішили викрасти підполковника і допитати, чи не замислив я чогось. А потім убили б його, зробивши все так, наче звичайне пограбування. Тифліс — місто неспокійне, всяке буває.

Ці хлопці були дуже розумні, а мені знову пощастило. Якби ми прийшли пізніше за них, вони б і нас прихопили. Або просто вбили б, щоб ми їм не заважали. От якби зрозуміти, про що вони шепочуться! Цікаво, вони спробують допитувати Демидка просто тут? Навряд чи, судячи з усього, вони не знають російської, до того ж вони не знають, про що питати. І навряд чи ті люди, які знали, про що питати, ризикнули б прийти сюди. Ні, вони найняли цих абреків, які відвезуть підполковника кудись, де на них чекатимуть замовники. О, а мені туди ж і треба. Я усміхнувся. Розумів, що це було ризиковано, але без ризику тут ніяк.

Тільки вирішив,