Читати книгу - "Засвіти"

Січ-матір не сором би було добратися. Я, мостьпанство, раджу небарно вирушати манівцями,— вказав він поза долиною,— до тих он халуп, бо при цій оказії можна і в халепу влізти... Чи, може, пан ватаг і регіментар має свою пропозу? — глянув він на Сірка, що сидів, розклавши руки на підведені коліна.

— До того ж і вечір хутко. Думай, пане козаче, про нічліг та про насущний для тіл бранних,— підтримав його завжди голодний Гнат Шульга.

Небаром молодики вже пленталися вервечкою поза старими крислатими вербами в бік виселка, час від часу поглядаючи на сонце і селище, яке обходили. Брів попереду них і Сірко, то слухаючи отих заповзятих їхніх суперечок, що знову виникли завдяки події з вершницею, то поринав у спогади, що краялися, роїлися і кришилися в пам’яті без ладунку і послідовності, одні з-поперед інших.

— Ми сперечаємося, а пан ватаг нас слухає не втручаючись,— заговорив до подорожан Басюра Варениця.— Не зрозуміти нам, варте те чогось чи ні? — перервав він спогади Сіркові запитливо.

— Ага, пане Сірку, що ти мислиш по тому всему в наших полемах? — підтримав товариша Павло Яненко, кліпнувши великими повіками на вродливім лиці.

— Не можу щось казати, бо чимало не второпую з того,— знизав плечима січовик, явно намагаючись не прийняти нічийого боку.

— Хоч скажи, як гадаєш з отими сентенціями нашого Самойловича?.. Адже він до царя нас лучить, бо віри однієї,— гнув своєї Шульга розчулено.

— Своєї думки з того не маю впевненої, а... правда у всіх мовах ваших чується,— оглянув Сірко молодиків.

— Не маєш своєї думки, то, може, маєш думку січового товариства та чільників його? — наполягав Варениця.— Чей же, мислять вони про це якось?..

— Чільники-старшини,— зітхнув Сірко,— кожний в більшості у свій бік тягне, але переважно, вважай, всі за те, що не життя нам з Польщею... Не життя, бо згинемо до коріння...

— То куди ж подаватися,— обраділо встряв Самойлович,— коли не життя?..

— Та так дійшло, що все одно куди, аби лиш одірватися від її ойчизни.

— А я що кажу? — цмакав у задоволенні Самойлович.— Нема що більше робити нам. Московські люди і співчувають нам у біді, і не потакають магнатам та королеві.

— Що нам співчуття їхнє, Іване,— похитав головою Варениця,— коли нам хоч малої помочі треба, і небарно? Чи так я кажу, ватаже?..

— Та, мабуть, що так, бо ой як треба її, тієї помочі,— зітхнув Сірко.

Розмова знову обірвалася, бо кожний по-своєму переживав оте становище народне і відчував, що в словах їхнього проводиря була правда. Іван же, розбуджений отими запитами, переконувався, що не лише козаки і посполиті варяться сьогодні отим мордирством ляським, а й отакі бакаляри та ченці, хоч як вони збоку отого живуть. Взагалі оця подорож до Трахтемирова і Києва відкрила в ньому якусь нову кватирку, про яку він навіть уяви досі не мав. І оповіді та настанови Семирозума, і розмови з архієпископом, і оці суперечки молодиків, в яких кожен здавався по-своєму правим, сплітали у його свідомості якийсь клубок, осідали чимось мулким на душу, і не було ради в нього те все осилити, розплутати, роздільно скласти на виду і роздивитися якось пильніше...

— Що ж чекає на нас, ватаже, на Січі по всьому? — почув Іван Сірко тихий запит Пушкаря.

— Не на нас чекає, пане Мартине, а нас, яко поміч краєві,— зітхнув Сірко.— І, мабуть, не на Січі, а деінде ближче...

— Недарма митрополит примушував студіювати те фехтування, стріляння з лука та вершництво спудеїв по ранковій молитві,— закінчив він тихо.— А ми вспак тому йшли, шпетники, прихлібці й балаболи, прости боже!..

38.

Покритий м’яким порохом шлях, вибігши із бору на белебень, зразу ж роздвоївся і перетнувся навкіс третім. Хоч ліворуч показувалися острівцями купки верболозів, а від невидимого десь за ними дніпрового русла пахла свіжа вільгота і чувся далекий гавкіт, подорожани дивилися на шлях, що слався перед ними прямо, прислухаючись і розглядаючись... Промайнув у кущі наляканий заєць, проскакав чвалом у високих незайманих і німих травах сайгак, прокричала безбоязно крячка... Воркітливо кипіла, наче пінилася хмарками, дзвінкими піснями жайворів у розвидненому після лісу небі, голубаво-світла синь...

— Кладіться, товариство, на спочинок, бо хтозна, як воно там буде далі... Путь небезпечна тут...

— Хух, і степ, і ліс — спекота одна, а ось наблизилися до води — і зразу чується життєдайна прохолода. Лише не знати мені, чому ми маємо переходити цей Рубікон, хіба для того, щоб знову десь перебиратися вспак? — присів останнім Мартин Пушкар обважніло на розстелену чумарку.

— Я також не певен, що нам треба переходити Дніпро, та щось мені підказує, що ми зустрінемо отут десь січовиків або щось дізнаємося про них,— сказав Сірко згодом, вмощуючись у траві.

— Ватаг має рацію,— вкинув Шульга,— переправимося і підемо навпрошки... Верстов же з тридцять вигадаємо, регіментарю?..

— Скажеш гоп, як перескочиш,— ущипливо зауважив Самойлович.— Ще й перебравшись, можна не Перескочити, бо там, потойбіч, воно не те що в цій заполоханій дідизні Яреми.

— Дике ж поле почцівим крулєм Жигмундом-Августом милостиво дароване ребельованим викотцям,— сказав глузливо, закривши очі ліктем, лежачи горілиць, Яким Сомко.— Отож, на бога надійся, а сам не лови гав.