Читати книгу - "Ніч лагідна"

Мері обернулася до Ніколь і запитала тоном водночас приязним і співчутливим:

— Як дітки?

Саме в цю мить прибігли Ланьє і Тогісі й почали просити Ніколь, щоб та скасувала якусь заборону гувернантки, пов’язану з купанням у морі.

— Ні, — втрутився Дік. — Якщо мадмуазель так сказала, то так і буде...

Згодна з тим, що не можна підривати авторитет своїх підлеглих, Ніколь теж відповіла відмовою, після чого Мері — яка, подібно до героїні Аніти Лус, звикла мати справу тільки з faites accomplis (доконаними фактами (франц.)) і яка не змогла б привчити до послуху молодого пуделя, — подивилася на Діка, як на брутального тирана. Але Дікові вже набридла вся ця комедія, і він запитав з удаваною ласкавістю:

— А як ваші дітки і їхні тіточки?

Мері не вшанувала його відповіддю; вона співчутливо погладила по голові Ланьє, якому це явно не сподобалося, — і велично попростувала геть. Коли вони лишилися самі, Дік зауважив:

— Як згадаю, скільки часу я змарнував, намагаючись щось із неї зробити...

— А я її люблю, — сказала Нікшіь.

Ворожий тон Діка здивував Розмері; вона звикла бачити в ньому людину, яка все розуміє і вміє все прощати. І тут їй раптом згадалося, що вона про нього чула. Разом з нею на пароплаві їхали працівники державного департаменту, американці настільки європеїзовані, що їхню національну приналежність взагалі вже неможливо було визначити. В розмові прозвучало ім’я всюдисущої Бебі Уоррен, і хтось додав, що молодша сестра Бебі занапастила своє життя, одружившись із якимсь п’яничкою-лікарем. «Його вже ніде не приймають», — зауважила одна з дам.

Ця фраза стривожила Розмері; хоч Дайвери в її уяві зовсім не належали до людей, що зважають на такі речі, за словами «його вже ніде не приймають» їй вчувалося зловісне тюкання натовпу. Перед очима її виникала картина: Дік піднімається сходами великого особняка, подає свою візитну картку дворецькому й чує: «Вас тут більше не приймають»; він іде вулицею далі, і незліченні дворецькі незліченних послів, консулів та повірених у справах зустрічають його тією самою фразою.

Добре було б зараз підвестися й піти звідси, подумала Ніколь. Вона знала наперед, що буде далі: розворушений сутичкою з Мері Норт, Дік знов оживе й почне причаровувати Розмері, а та, звісно, піддаватиметься його чарам. І справді, за хвилину в голосі його забриніли лагідні ноти, що мали виштохнути з пам’яті всі ті прикрі речі, які він щойно наговорив.

— Загалом я проти Мері нічого не маю — хай собі розкошує на здоров’я. Але важко ставитися добре до людини, яка не відповідає тобі взаємністю.

Розмері відразу залебеділа, вторуючи йому:

— Ох, ви така гарна людина, Діку. По-моєму, навіть якби ви образили когось, вам це можна було б подарувати. — Потім, відчувши; що захоплення завело її надто далеко — туди, де вже, власне, лежали володіння Ніколь, вона втупилася очима в одну точку на піску, якраз посередині між ними. — Я все хочу запитати вас обох, якої ви думки про мої останні фільми, — якщо ви їх бачили...

Ніколь промовчала; вона бачила тільки один фільм, і він не справив на неї великого враження.

— Я відповім вам, але почну здалеку, — сказав Дік. — Припустімо, Ніколь каже вам, що Ланьє захворів. Що б ви зробили в житті? Що, власне, зробила б кожна людина? Почала б грати — обличчям, голосом, словами: обличчям виражати смуток, голосом — зворушення, словами — співчуття.

— Звичайно.

— На сцені, однак, усе робиться інакше. Всі великі актриси завдячують своєю славою вмінню пародіювати природні людські емоції — страх, кохання, співчуття.

— Розумію. — А втім, вона не зовсім розуміла.

Ніколь згубила нитку розмови й дратувалася все більше, а Дік тим часом провадив далі:

— Актрису природна реакція неминуче веде до фіаско. Знов-таки припустімо, що хтось вам каже: «Ваш коханий помер». У житті така звістка вас просто прибила б. Але на сцені ви повинні грати — реагувати природно глядачі можуть і самі. Як актриса, ви, по-перше, маєте дотримуватися тексту ролі, а по-друге, вам треба, щоб публіка думала про вас, а не про якогось убитого китайця чи хто він там був. А для цього слід зробити щось цілком несподіване для глядачів. Якщо їм відомо, що ваша героїня має сильну вдачу, ви в цю мить показуєте її слабкою; якщо в неї вдача слабка — показуєте її сильною. Ви мусите вийти з образу — розумієте?

— Не зовсім, — призналася Розмері — Як це — вийти з образу?

— Ви робите несподіване, щоб привернути увагу публіки до себе. А потім знову входите в образ.

Ніколь вирішила, що з неї досить. Вона рвучко підвелася, навіть не приховуючи свого роздратування. Розмері, яка вже протягом кількох хвилин відчувала, що Ніколь сердиться, спробувала задобрити її, лагідно звернувшись до Топсі:

— Ти хотіла б стати актрисою, коли виростеш? Помоєму, з тебе вийшла б чудова актриса.

Ніколь утупила в неї холодний, зневажливий погляд і голосом свого діда відрубала:

— Вам ніхто не давав права морочити голову чужим дітям такими думками. Ви забуваєте, що в нас можуть бути інші плани щодо їхнього майбутнього. — Потім кинула Дікові: — Я їду додому. А по тебе й дітей пришлю Мішель.

— Але ти вже давно не сідала за кермо, — заперечив він.

— Не турбуйся, я не розучилася.

Не глянувши навіть на Розмері, обличчя якої виражало вельми природну «реакцію», вона вийшла з-під парасоля.

В кабіні, поки вона перевдягалася в піжаму, її обличчя ще зберігало вираз крижаної люті. Але, виїхавши на шосе, під склепіння сосен, вона ніби потрапила в інший світ — між деревами майнула білка, вітерець ворухнув гіллям, десь далеко заспівав півень, сонячне проміння просіялося крізь непорушну гущавину крон; пляжний гамір швидко віддалився, стих, і Ніколь відлягло від серця, вона сповнилася радості й незнаної доти полегкості, думки прояснилися, стали чіткими й виразними, як переливи срібних дзвіночків, — до неї прийшло щасливе відчуття оновлення. Вона знала: ще один заворот — і вона вийде з темного лабіринту, в якому проблукала стільки років, і, тягнучись назустріч волі й світлу, її «Я» розквітало, мов величезна, пишна троянда. Вона старалася не думати про пляж, вона тепер ненавиділа його, як ненавиділа весь той світ, де Дік був сонцем, а вона — планетою при ньому.

«Господи, я вже майже повноцінна людина, — думала вона. —