Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

– Вона ніколи такого не почуватиме: хоч що я робив би, та все одно подобаюсь їй.

– Неможливо, містере Гатерслі! Її покірність ви приймаєте за прихильність.

– Тисяча чортів…

– Не треба гніватися. Я не кажу, що вона не кохає вас – кохає, я точно знаю, і набагато більше, ніж ви на те заслуговуєте; але я переконана, що якби ви краще поводилися, вона кохала б вас ще дужче, а якщо будете гірше поводитися, то вона кохатиме вас менше і менше, аж почуватиме до вас тільки страх та огиду, якщо не почне зневажати й ненавидіти. І невже ви хотіли б позбавити її життя радості і зробити її нещасною?

– Звичайно, ні; і я не є таким, і не збираюсь бути.

– Ви вже зробили для цього більше, ніж гадаєте.

– Тьху, тьху! вона не така вразлива істота, якою ви її собі уявляєте: це маленька покірна і мирна жіночка, часом вона гнівається, та загалом сприймає все, яким воно є.

– Подумайте про те, якою вона була п’ять років тому, коли ви одружились із нею, і якою вона є зараз.

– Я знаю, що вона була тоді маленькою дівчинкою із гарнюнім рожево-білим личком, а зараз це бідолашне дівча марніє й тане на очах. Але нехай йому дідько – я не винен у цьому!

– Що ж тоді є причиною цього? Не роки, бо їй лише двадцять п’ять.

– Її власне делікатне здоров’я, і… – прокляття, пані! кого ви намагаєтесь із мене зробити? – і діти, яких вона глядить. Певне, це й замордувало її.

– Ні, містере Гатерслі, діти приносять їй більше втіхи, ніж болю: це гарні малята…

– Я знаю, що вони хороші, благослови їх, Боже!

– Тоді чому ви перекинули вину на них? А я скажу вам, чому вона марніє – від постійної тривоги за вас, а також від страху за себе. Коли ви поводитеся добре, вона радіє, та не перестає тривожитися, бо не почувається у безпеці і боїться, що це незабаром скінчиться; коли ж ви поводитеся погано, то в неї більше причин для того, щоб почуватися нещасною, ніж вам здається. Вона терпить зло, забуваючи, що наш обов’язок – вказувати ближнім на їх переступи. Оскільки ви й надалі приймаєте її мовчання із байдужістю, то я покажу вам кілька її листів.

Ми увійшли до бібліотеки. Я дала йому два листи Мілісент: один із Лондона, написаний під час найшаленішого періоду його розпусного життя, а другий був написаний під час спокійної перерви. Перший був повний тривоги і болю; у ньому вона не звинувачувала свого чоловіка, а глибоко шкодувала, що він зв’язався з розпусним товариством, сварила містера Гримзбі, натякала на поведінку містера Гантингтона, провину ж за чоловікове пияцтво вправно перекладала на його друзів. Останній лист було повний надії й утіхи, та все ж написаний із трепетом від усвідомлення, що це щастя не триватиме довго: вона розхвалювала його доброту, та розуміла, що це недовго триватиме, тож боялася, що незабаром усьому настане край – власне, так воно і сталося.

Взявшись до першого листа. Гатерслі зашарівся, але відразу ж обернувся до мене спиною і скінчив своє уважне читання біля вік на. Коли він проглядав другого листа, я побачила, як він кілька разів піднімав руку і поспішно проводив нею по обличчю. Може, для того, аби втерти сльозу? Скінчивши, він відкашлявся, глянув у вікно, а потім, просвистівши кілька тактів улюбленої мелодії, віддав мені листи і мовчки потиснув руку.

– Я був негідником, – сказав він, – але я спокутую це, нехай я буду проклятий!

– Не проклинайте себе, містере Гатерслі – ви не можете спокутувати минуле, виконуючи свій обов’язок у майбутньому, оскільки вашим обов’язком є лише те, що винні своєму Творцеві, і ви мусите лише це виконувати. Якщо ви маєте намір виправитися, попросіть Божого благословення, а не прокляття.

– Тоді нехай Господь допоможе мені, бо я потребую цього. Де Мілісент?

– Вона он там зі своєю сестрою.

Він вийшов через скляні двері і пішов їм назустріч. Я йшла слідом. Гатерслі обняв і поцілував Мілісент, що вельми її здивувало, а потім поклав їй долоні на плечі й щось довго казав. Вона раптом обняла його і розплакалася, вигукуючи:

– Зроби так, зроби, Ральфе, – ми будемо такими щасливими! Який же ти добрий, дуже добрий!

– Ні, не я, – зауважив він, повертаючи її і підштовхуючи у напрямку до мене. – Подякуй їй; це вона зробила.

Я відмовилася від усіх подяк, сказавши, що її чоловік сам хотів змінитись на краще, а я лише зробила те, що вона могла зробити сама.

– О ні, – вигукнула вона, – я певна, що не змогла б уплинути на нього словами, а лише набридала б йому!

– Ти ніколи не випробовувала мене, Міллі, – сказав він.

Незабаром після того вони поїхали. Зараз вони гостюють у батька Гатерслі. Сподіваюся, містер Гатерслі таки звернув на добру стежину і бідолашна Мілісент не буде розчарована. Її останній лист був переповнений надіями, і, гадаю, надалі вона буде не такою боязкою і стриманою, а він стане добрішим і розсудливішим. Що ж, тоді її надії мають під собою ґрунт, а для мене все це стало розрадою.

Розділ XLIII

10-е жовтня. – Містер Гантингтон повернувся тижнів зо три тому. За день після свого прибуття він здивував мене, оголосивши про намір найняти гувернантку для маленького Артура. Я сказала йому, що це і смішно, й непотрібно, бо поки що сама зможу впоратися: освіта дитини була єдиною втіхою мого життя, а оскільки малювати він мені заборонив, то бодай це міг би залишити мені.

Він сказав, що я вже й так зробила з хлопчика ледь не автомат; я зламала його чудовий дух своєю жорсткою суворістю; і витісню всі веселощі з його серця, і перетворю його на такого ж похмурого аскета, як і сама, побудь він у моєму розпорядженні ще трохи. І бідолашній Рейчел також дісталась своя порція лайки, як завжди; він не може терпіти Рейчел, тому що знає, що вона оцінює його так, як він того заслуговує.

Я опиралася, та він сказав, що уже найняв гувернантку, яка приїжджає наступного тижня. Це була вельми приголомшлива новина. Я наважилась запитати її ім’я та адресу, хто її рекомендував і що його спонукало вибрати її.

– Це панна з порядної родини, – сказав він, – тобі немає чого боятися. Її