Читати книгу - "Експансія-I"

на філософів, математиків та полководців; вони ж не прославляли зухвалість бунтівників і не цитували слів відступників од віри?! Що може бути протиурядового в короткому викладі концепції Арістотеля, Сократа, Еразма Роттердамського, Канта й Бекона? Чим небезпечний Піфагор і Ньютон? А чого боятися переказу основ механіки й хімії? Нехай собі! Аби тільки не закликали темну юрбу до бунту. А вони закликали людські маси до знання, а це революція, а не бунт. Люди, які прочитали енциклопедистів, раптом зрозуміли, що життя, котре їм нав'язали, алогічне за своєю суттю. Його позбавили того, що має регулювати це життя, тобто зведення законів, яке називається конституцією. Воно було повне традиційних, породжених ще дідами й прадідами заборон, які затримували розвиток, робили його таємним, потворним, повзучим і, таким чином, — навіть з погляду Біблії — робили саме життя гріховним. Хто зберігає традиції заборони? Абсолютиська влада. Отже, вона стримує розвиток? Виявляється, так. Але ж це злочин чи безглуздя — стримувати розвиток. Це суперечить здоровому глузду й вигідно одиницям, які стоять на чолі піраміди і бояться ступити бодай найменший крок до нового, переосмислити те, що відбулося в королівстві протягом століть. Завтра не можна правити так, як сьогодні, а сьогодні правлять не так, як учора. Консервувати можна фрукти, але не форму правління. Отже, виходить, саме влада, як охоронниця традицій, тобто минулого, заважала тому, що зростало, тобто новому? А хіба довго можна заважати зростанню? Не можна. І знання, поширене в суспільстві його пророками, тобто енциклопедистами, підняло народ на штурм Бастілії… А взяти нашу Батьківщину… Коли Плеханов, Аксельрод, Ленін та Мартов почали створювати гуртки і — на базі найновіших досягнень науки — доводити робітникам, яких обдурювали традиційним «у вашому горі, злиднях, безправ'ї винні соціалісті, жиди й «англійка, яка гидить», — що не ці міфічні вороги винні в тому, що Росія топчеться на місці, поступившись першістю Німеччині та Франції, а саме самодержці, зайняті лише тим, аби втримати райське життя в своїх палацах, — тоді й стався дев'ятсот п'ятий рік… Ось що таке енциклопедія… Я помітив це тому, сину, що ти погано читаєш підручники з природознавчих дисциплін… Я бачу, ти не дуже любиш математику й біологію? Думаю, це відбувається тому, що ти бездумно йдеш за гімназичною програмою, не дозволяєш собі фантазувати, головне для тебе — бал у щоденнику, і не думаєш, як би створити власну життєву концепцію. Я не проти власності, коли йдеться про знання, Всеволоде. Ти спробуй замахнутися… Читай підручники не як збірник нудних догм, а як ту довідкову літературу, яка дасть тобі змогу створювати свій світ, висуваючи нову ідею людської спільності. Років через два тобі треба прочитати «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Ілліча. Це — зразок нової методології мислення, коли політик і економіст препарує вулканічне виверження ідей у фізиці, біології, хімії, роблячи їх інструментом боротьби проти рутини… Навчись думати, коли читаєш, не погоджуватись, бачити між рядками, домислювати за автора, захоплюватися словом, обурюватися на туманний чи незграбний зворот! Піднімайся до рівності з рядком. Розмовляй з книжкою, сину, — тільки з цього починається приторк до того прекрасного, що називається словом «рівність»…

Штірліц часто згадував батька, коли сідав за книжки, довідники, добірки газет, журнали, документи з архівів, бо саме завдяки йому навчився розчинятися в мовчазному співрозмовникові, стежити за рядком, як за усним словом, фантазувати про те, що відчував між рядками, сміливо висувати свої пропозиції, викликані прочитаним, відкидати їх і думати про нові.

… Назавтра, випивши з насолодою чашку кави, яку приготував сеньйор Анхел, Штірліц заходився складати свою схему світу за ті місяці, коли він не мав жодної серйозної інформації.

Історія — складна наука; навіть те, що відбулося хвилину тому — вже історія; яка дивовижна спресованість слів, ідей, подій, імен, перехрещень інтересів! Як важко вичленити з цього навіки замовклого звучання ті контрапункти, які визначили пік не те що року чи дня — хвилини! В одну й ту саму секунду в різних куточках світу думали, виступали, підписували документи, створювали симфонію чи завершували будову формул такі велетні, як Ленін і Едісон, Клемансо і Кюрі, Ллойд-Джордж і Горький, Ейнштейн і Золя, Суриков і Гінденбург, Чаплін і Скрябін, Вільгельм II і Томас Манн, Джек Лондон і Анна Павлова, Вітте і Шаляпін, Сунь Ятсен і Чижевський… Якщо дозволити часові бездушним рухом годинникових стрілок викреслити із самого себе нову череду днів і років, то іменами, які визначали б одномоментність історії, треба було б назвати Капицю і Нільса Бора, Рузвельта і Галину Уланову, Гітлера й Оппенгеймера, Черчілля і Рахманінова, Сталіна і Фейхтвангера, Гіммлера і Едіт Піаф, Пастернака і Прістлі, Мао Цзедуна і Сальвадора Далі, їдена і Маресьева, Пікассо і Прокоф'єва, Еренбурга і де Голля, Корольова і Хемінгуея, Курчатова і Сомерсета Моема…

Тому, коли Штірліц почав аналіз історичних відомостей з першого травня сорок п'ятого року, саме з того дня, як його було вирвано з життя і він провалився в темряву і безгоміння на довгі вісім місяців, йому стало ясно, що ті з'єднувальні нитки історії — часто-густо незримі, їх можна лише вигадувати, — які визначали розвиток світу, збігали в ті дні й місяці, котрі задовго передували подіям сьогоднішнього дня.

Однією з таких подій, що вплинула на становище не тільки у Вашінгтоні й Латинській Америці, а й тут, за Піренеями, виявилася конференція в Чапультапеці, що відбулася в лютому сорок п'ятого неподалік від мексіканської столиці.

Штірліц відклав документи, пов'язані з подіями сорок шостого року, перейшов до газет та журналів часів війни І зібрав усе, що міг, з надрукованого в іспанській і північноамериканській пресі; особливо цікаво висвітлював роботу конференції кореспондент «Вашінгтон пост» Джілбер Еллістон, з його матеріалів Штірліц і почав свій аналіз. Чим уважніше він вивчав те, що сталося в Мексіці у ті дні, коли він мотався між Берліном та Цюріхом, роблячи усе, аби тільки зірвати можливість сепаратної змови Гіммлера э Даллесом, — тим прикріше йому ставало, бо сама ідея конференції в Чапультапеці змикалася — якоюсь, звичайно, мірою — з тією концепцією, яку визнавав Даллес і ті, хто за ним стояв.

Що ж було основним, що визначало цю конференцію, яку проводив державний секретар Стеттеніус і його помічники Нельсон Рокфеллер та Клейтон?

Якщо відкинути словесну лузгу й дипломатичне припудрювання, то стає зрозумілим, що основне, чого домагався Вашінгтон від латиноамериканських республік, зводилося ось до чого: визнання головної ролі Сполучених Штатів на півночі континенту (необхідно для Уолл-стріту в його боротьбі проти ділків лондонського Сіті), створення єдиного генерального штабу всіх армій Американського