Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

викривлювалися на проїжджій частині дороги. Луїс повернув на Плезант-стрит, все ще ідучи повз огорожу. Вогні машини освітили вулицю, і чоловік спинився на мить біля великого в’яза. Це не була поліцейська машина, лише фургончик, що повернув на Гамонд-стрит і, мабуть, посунув до платного шосе. Коли машина зникла з поля зору, Луїс пішов далі.

Звісно, вони будуть незамкненими. Так має бути.

Він дістався воріт, форма яких у мерехтливому світлі вуличних ліхтарів нагадувала обриси храму — тонкі й величні. Луїс смикнув за клямку.

Замкнено.

Ти, тупоголовий, звісно, тут замкнено. Невже ти думав, що цвинтар, розташований у межах американського міста, хтось залишатиме відчиненим після одинадцятої вечора? Бути такого не може, друже мій. І що ти тепер робитимеш?

Тепер йому доведеться перелазити через огорожу та сподіватися, що ніхто не відірветься від «Шоу Джоні Карсона»[145] достатньо надовго, аби помітити, як він дряпається по залізних закрутках угору, як найстаріша та найповільніша дитина у світі.

— Чуєте, поліція? Щойно я бачив, як найстаріша та найповільніша дитина у світі намагалася пролізти на цвинтар «Привітний краєвид». Схоже, що вона аж вмирала, так хотіла туди потрапити. Ага, це смертельно важлива справа. Жартую? Що ви, я вбивче серйозний. Може б, ви розкопали, що тут і до чого.

Луїс пішов далі по Плезант-стрит і повернув праворуч на наступному перехресті. Ліс кованого заліза безжально простягався перед ним. Холоднющий вітер заморожував краплі поту на його лобі та скронях. У світлі ліхтарів його тінь то густішала, то блідла. Луїс постійно зиркав на огорожу, але тільки тепер спинився і справді подивився на неї.

Малий, ти що, збираєшся перелізти через це? Не сміши мене.

Луїс Крід був доволі високим чоловіком, більше шести футів зросту, але паркан був футів дев’ять заввишки, а кожна залізна паля завершувалася декоративним стрілоподібним наконечником. Декоративним до того самого моменту, поки ти з усіма своїми двома сотнями фунтів не нахромишся на нього яйцями. Тоді ти вже будеш поросям на рожні, верещатимеш, аж доки хтось не подзвонить копам і вони, стягнувши на землю, не відправлять тебе до лікарні.

Піт стікав по спині, приклеюючи сорочку до тіла. Скрізь було тихо, хіба що десь там глухо гуділи машини на Гамонд-стрит.

Має бути спосіб потрапити туди.

Має бути.

Годі, Луїсе, поглянь в очі фактам. Ти, може, й збожеволів, але не настільки. Може, ти і видряпаєшся нагору, але треба бути грьобаним гімнастом, аби перемахнути на той бік, не нахромившись на палі. А навіть якщо тобі все вдасться, то як повернешся назад з тілом Ґейджа на руках?

Луїс продовжив іти, переймаючись, що він лише кружляє навколо цвинтаря, але не робить нічого конструктивного.

Чудово, ось і відповідь. Я зараз просто повернуся додому в Ладлоу та приїду сюди завтра пізнього пообіддя. Я пройду на цвинтар близько четвертої, знайду місце, де можна було б сховатися до півночі. Іншими словами, я відкладу до завтра те, про що мені мало б вистачити розуму подумати сьогодні.

Геніально, Луїсе, Свамі ти Великий[146]… а що, скажи на милість, робити з клунком, який ти швиргонув на цвинтар? Кайло, лопата, ліхтарик… можна було не паритися і тупо написати великими літерами на кожному грьобаному інструменті «ЗНАРЯДДЯ ДЛЯ РОЗГРАБУНКУ МОГИЛ».

Вони лежать у кущах. Хто, в біса, полізе туди?

У принципі, це мало сенс. Але в цьому не було жодної потреби: серцем Луїс чітко та беззаперечно відчував, що завтра сюди не повернеться. Якщо він не зробить цього сьогодні, то не зробить ніколи. Він більше ніколи не зможе прилипнути до цієї смоли божевілля. Тільки зараз була та мить, коли він міг зробити це.

Будинки з іншого боку вулиці світилися жовтими квадратами в пітьмі. Раз чи двічі він помічав сині відблиски чорно-білих телевізорів, а поглянувши крізь огорожу, побачив, що могили тут старіші, з м’якими заокругленими краями, похилені в різні боки. Вони не один десяток років нагрівалися і замерзали під впливом погоди.

Попереду був ще один знак «Стоп» і поворот, який вивів би Луїса на вулицю, паралельну Мейсон-стрит, з якої він починав. А коли він прийде знов на початок, що тоді робитиме? Візьме двісті баксів і піде на друге коло? А може, визнає поразку?

Знову машина з ввімкненими фарами. Луїс іще раз сховався за якимось деревом. Ця машина їхала дуже повільно. За мить з пасажирського сидіння з’явився прожектор, і білий промінь затанцював на цвинтарній огорожі. Серце в Луїсових грудях шалено закалатало. Поліцейська машина стежила за цвинтарем.

Чоловік щільно притиснувся до дерева, аж груба кора врізалася в щоки. Він з божевільною безнадією сподівався, що в’яз достатньо великий, аби його сховати. Промінь наближався. Луїс нахилив голову, відвертаючи від машини білу пляму обличчя. Промінь торкнувся дерева, зник на мить і знову з’явився праворуч від Луїса. Він трохи посунувся вбік, аби його не помітили. Кинув оком на темні мигалки на даху поліцейського авто. Йому здавалося, що задні фари зараз спалахнуть багрянцем, дверцята відчиняться, а сліпучий промінь прожектора тицьне в нього своїм довгим білим пальцем.

Гей, ти! Так, ти за деревом! Виходь, щоб ми тебе бачили, нам треба бачити твої порожні руки. Виходь НЕГАЙНО.

Поліцейські продовжували патрулювання. Машина досягнула кінця вулиці, стримано блимнула поворотниками та поїхала ліворуч. Луїс знову прилип до дерева, швидко дихаючи. У роті пересохло. Він подумав, що копи точно проїдуть повз його «Хонду», але це не має жодного значення. На Мейсон-стрит можна паркуватися вночі. Там ціла купа інших машин. Їхніми власниками, певно, були мешканці будинків з того боку вулиці.

Луїс поглянув на дерево, за яким ховався.

Якраз над його головою гілля починало розгалужуватися. Можливо, він міг би… Раніше він навіть думати про таке не смів, але зараз швидко почав дряпатися на дерево. Ковзаючи тенісними туфлями по стовбуру, Луїс скидав на землю дрібні пластівці кори. Він підтягнув коліно, і за мить нога міцно стояла на розгіллі. Якщо зараз повернеться поліція, то їхні прожектори засічуть дуже специфічну пташку. Луїсові треба рухатися швидко.

Він підтягнувся до вищої гілки, що якраз нависала над огорожею. Знову виникло абсурдне відчуття, ніби він дванадцятирічний хлопчик. Дерево не було непорушним; воно легко, майже ласкаво, коливалося від сильного вітру. Тихо шелестіло листя. Луїс швидко оцінив ситуацію і, перш ніж накласти у штани від страху, стрибнув у морок, тримаючись обома руками за гілляку. Вона була трохи тоншою за руку качка. Ноги чоловіка висіли за дев’ять футів від землі, а він сам, тримаючись одними руками, ліз