Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

літак до Нью-Йорка. Швидкість, звісно, була важлива, але насправді причина полягала не лише в цьому. Я відчував потребу якнайшвидше втекти з цих прихованих шляхів. — Він злегка кивнув Едді. — 3 тодешових автострад, як ви їх називаєте. До них звикаєш незгірш, ніж до випивки…

— Сильніше, — уточнив Роланд. Він помітив, що до них наближаються троє: то Розаліта вела двійнят Тейвері, Френка і Френсін. Дівчинка тримала в руках великий аркуш паперу, несучи його перед собою мало не з комічною шанобливістю. — Гадаю, мандри — це один з найсильніших наркотиків у світі. І кожен прихований шлях веде до дюжини подальших.

— Правду кажеш, і я дякую, — відповів Каллаген. Вигляд у нього був похмурий, розгублений і, як здалося Роландові, трохи сумний.

— Отче, ми послухаємо твою розповідь до кінця, але я прошу тебе притримати її до вечора. Чи завтрашнього вечора, якщо ми сьогодні не повернемося. Невдовзі тут буде наш друг Джейк, і…

— Ви це відчуваєте? — спитав Каллаген, зацікавлено, але без недовіри.

— Еге ж, — кивнула Сюзанна.

— До його приходу я б хотів побачити ту річ, якою ти володієш, — сказав Роланд. — Думаю, ти ще розповіси, як вона у тебе опинилася…

— Так, — кивнув Каллаген. — Розповім. Напевно, це суть моєї історії.

— …і вона має дочекатися своєї черги. Картина помалу починає вимальовуватися.

— Як це завжди й відбувається, — сказав Каллаген. — Місяцями, навіть роками, як я намагався вам пояснити, часу наче не існує, його не помітно. А потім накриває тебе лавиною.

— Правду кажеш, — погодився Роланд. — Едді, ходімо зі мною, зустрінемо двійнят. Здається, юна леді накинула на тебе оком.

— Хай дивиться, скільки хоче, — добродушно сказала Сюзанна. — За перегляд грошей не берем. Якщо ти не проти, Роланде, я посиджу тут на сонечку. Давно я вже не сиділа в сідлі, добряче натерла собі м’яке місце. Коли в тебе нема нижніх кінцівок, усе якось не ладнається.

— Роби так, як тобі зручно, — відповів Роланд. Але він покривив душею, і Едді це знав. Стрілець хотів, щоб Сюзанна поки що лишилася на місці. Він міг лише надіятися, що Сюзанна не прочитає цю думку.

Поки вони йшли до дітей і Розаліти, Роланд тихо й швидко заговорив до Едді.

— Я збираюся піти з ним до церкви сам. Просто зрозумій, що я не вас обох намагаюся утримати від того, що там лежить. Якщо то чорна Тринадцятка — а я майже впевнений, що так і є, — краще їй до неї не наближатися.

— Ти хочеш сказати, в її делікатному становищі. Роланде, а я думав, ти не від того, щоб у Сьюз стався викидень.

— Мене турбує не викидень, — зізнався Роланд. — Боюся, що чорна Тринадцятка зробить істоту, яка росте в її животі, ще сильнішою. — Він знову помовчав. — Обох істот. Дитину і її доглядачку.

— Мію.

— Так, її. — Він всміхнувся двійнятам Тейвері.

Френсін лише неуважно всміхнулася йому у відповідь — всю принадність своєї усмішки вона притримувала для Едді.

— Дайте-но я подивлюся, що ви намалювали, якщо ви не проти, — сказав Роланд.

— Сподіваємося, тут усе гаразд, — скромно сказав Френк Тейвері. — А то, може, й не зовсім гаразд. Ми боялися. Місіс дала нам такий гарний шмат паперу, що ми боялися, як би його не зіпсувати.

— Спочатку ми малювали на землі, — розповіла Френсін. — Потім найсвітлішим олівцем. Наводив лінії Френк, у мене трусилися руки.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх Роланд. Едді, підійшовши ближче, зазирнув йому через плече. Карта була навдивовижу детальною: в центрі розташовувалися міська Зала зібрань, ліворуч на аркуші бігла Велика Ріка (Девар-Тете).

Папір, як на погляд Едді, був звичайним трафаретним, такий стосами продається в будь-якій канцелярській крамниці Америки.

— Діти, це просто супер, фантастика, — похвалив Едді. І чомусь йому здалося, що Френсін Тейвері зараз зомліє.

— Атож, — підтримав Роланд. — Ви чудово попрацювали. А зараз я зроблю те, що може здатися вам блюзнірством. Знаєте таке слово?

— Так, — кивнув Френк. — Ми християни. «Не згадуй ім’я Господа Бога твого і його Сина, Людини-Ісуса, марно». Але блюзнірство — це ще й грубе поводження з чимось прекрасним.

Він промовляв дуже серйозним тоном, але в очах спалахували іскорки цікавості: надто вже йому хотілося знати, яке блюзнірство замислив цей чужинець. Його сестрі теж.

Роланд узяв аркуш паперу, якого вони заледве наважилися торкнутися, попри свою очевидну майстерність, і склав його навпіл. Діти охнули. Розаліта Муньйос теж, хоч і не так гучно.

— Оскільки це вже не просто папір, то поводитися з ним так — це не блюзнірство, — пояснив стрілець. — Папір став знаряддям, а знаряддя слід оберігати. Розумієте?

— Так, — відповіли вони, але в їхніх голосах виразно чувся сумнів. Та обережність, з якою Роланд поклав згорнуту карту в свій кошіль, трохи повернула їм упевненість.

— Дякую дуже-дуже, — сказав Роланд і взяв руку Френсін у свою ліву долоню, а Френкову — в скалічену праву. — Може статися, що ви, завдяки своїм очам і рукам, урятували нам усім життя.

Френсін розплакалася. Френк щосили стримував сльози, але не витримав. Вони все-таки перехлюпнулися через край і потекли по його веснянкуватих щоках.

СІМ

— Хороші діти. Талановиті, — сказав Едді, коли вони поверталися до сходів перед церквою.

Роланд кивнув.

— Ти можеш уявити, як одне з них повертається з Краю грому заслиненим ідіотом?

Роланд надто добре міг собі це уявити, тому не відповів.

ВІСІМ

Сюзанна без заперечень погодилася з Роландом у тому, що вони з Едді мають залишатися надворі, й стрілець мимоволі згадав, як вона пручалася, не бажаючи ступати на землю пустища. І подумав, чи якась частина її єства боїться того самого, чого боявся він. Якщо так, то битва — її битва — вже почалася.

— Скільки ми маємо чекати, перш ніж я піду визволяти тебе? — спитав Едді.

— Перш ніж ми підемо тебе визволяти, — виправила його Сюзанна.

Роланд замислився. Питання було хорошим. Він глянув на Каллагена, який стояв на горішній сходинці в джинсах і простій сорочці з рукавами, закасаними до ліктів. Руки він схрестив на грудях, тож Роланд міг бачити міцні м’язи його передпліч.

Старий знизав плечима.

— Воно спить. Проблем не має бути. Але… — Він розчепив вузлуваті руки й показав на револьвер, що погойдувався у Роланда на стегні. — На твоєму місці я б це залишив. Хтозна, може, воно спить з розплющеним оком.

Роланд розстебнув кобуру й передав її Едді, котрий носив на собі його другу кобуру. Потім зняв через голову кошіль і віддав його Сюзанні.

— П’ять хвилин, — сказав він. — Раптом щось станеться, я зможу вас покликати. «Чи не зможу», — подумки виправив сам себе.

— На той час