Читати книгу - "Вигнання з раю"

Козу Наталка купила в учительки Одарії Трохимівни, яка не захотіла тягти за собою в нове село цю трагічну тварину. В Одарії Трохимівни коза звалася Амальфеєю, Наталка відповідно спростила це занадто складне, ім’я, і в гадці не маючи, що в грецьких міфах розповідається про козу Амальфею, яка своїм молоком вигодувала на горі Егейській (що, до речі, теж означає — Козячій) самого Зевса. Та й що спільного могло бути між тою міфічною твариною, візерунок якої Зевс умістив навіть на небі у вигляді сузір’я Козерог, а з її рога зробив славетний ріг достатку, і звичайнісінькою українською козою, вередливою, впертою і, скажемо прямо, дурною. Світогляд у Мальфеї був обмежений, вона так і норовила в шкоду, надто ж кортіло їй обгризати молоденькі акаційки коло Утюжкового двору. Інтелектом вона не відзначалася ніяким, філософських нахилів, що бодай віддалено нагадували б Землякового цапа Фабіана, не мала й у зародку, тож і не дивно, що, нанюхавши капелюхи з рисової соломки, вона забула навіть про Утюжкові акації й мерщій примчала до двору, щоб посмакувати такими нещоденними ласощами. Гоп-гоп, козуню, гоп-гоп, сіренька!

Павутя опинився по той бік парканчика не випадково, а цілком закономірно. Бо його прадід не сідав обідати без хрону, а тим часом при переселенні забув узяти з Карпового Яру відростків цього українського вітаміну й пересадити на новий город. Акацій насадив, хоч ніхто з карпоярівців їх не захотів брати з старого села (колюче ж, та й росте туго), а про хрін забув. Тепер міг втішатися хіба тим, що єдиний матиме в себе акації, з яких, як відомо, Ной збудував свій ковчег і пережив усесвітній потоп, а по хрін щоразу мав посилати Павутю до сусідки Наталки, бо в тієї в городі буйно зеленіло все, що треба і для борщу, і до борщу.

— Хто там у тітки Наталки? — спитала Дашунька Павутю.

— Не бачив. Приставники якісь'.

Павутя хоч ще тільки збирався йти до першого класу, вже оволодів початками степового словотворення і, як подумки відзначила Дашунька, досить влучно перетворив «представників» на «приставників». Щоправда, у Веселоярську до неї ще не приставали, але в іншому місці вже було та й тут неминуче мало початися — це дівчина знала твердо і була готова до цього, хоч і не в таких масштабах, як воно згодом виявилося.

Але нагадуємо — це був саме початок.

Дякуючи, відсапуючись, витираючи рясний піт з облич, виходили гості з хати, за ними йшла Наталка, сонце, хоч було вже й при заході, засліпило гостей так, що вони не побачили ні Дашуньки, ні Павуті, воно било їм в очі, примушувало відвертатися, повернути голови вбік, гості й повернули собі саме туди, де була лавочка з їхніми капелюхами, Наталка, що йшла за ними, так само глянула туди.

Це була трагедія, що дорівнювала загибелі Помпеї. Чоловік без капелюха в степу однаково що без штанів. Український селянин не може піти в степ простоволосий, так само як правовірний єврей у синагогу.

Але німі сцени — не в степових традиціях.

— A-а, капосна тварина! — закричала Наталка і метнулася в пошуках лозиняки, щоб уперіщити Мальфею по здухвинах, ніби могла б таким чином вибити з кози три новісінькі капелюхи. Бо така ж ганьба, такий сором перед чужими людьми, і що ж вони тепер скажуть!

Але ті не сказали нічого. Не встигли ні розгніватися, ні обуритися. З-під сонця ступнула Дашунька, всміхнулася до спантеличених і трошки одурілих від борщу гостей — і все забулося: коза, капелюхи, мета приїзду до Веселоярська, білий світ…

— О-о-о! — тільки й спромоглися простогнати ці три представники чоловічого роду, і малий Павутя одразу збагнув, ще й не вивчавши абетки, якого вигляду і якої форми має бути літера «О».

«Три вівчарики ідуть, три трубці несуть, у одного та й роговая, а в другого мідяная, а в третього з самого золота».

Так для Дашуньки почалася ера залицяльників-набридальників. Ті три відступили хоч і в захваті, але засоромлено, бо були ж без капелюхів! Зате рознесли вість повсюди: «Там у Веселоярську зоотехнічка-а!»

І посунули пілігрими, паломники, прочани.

Ясна річ, не обходилося без відповідного маскування. Той приїхав на збиральну, той на зяблеву оранку, той на осінню, а той на весняну сівбу, той на снігозатримання, а той на перевірку готовності техніки. Коло Дашуньки осідали каменем. Слава про вродливу зоотехнічну йшла така, що їхали вже не тільки з району, а й з області, з столиці, щоб зміцнити керівництво і розвинуть тваринництво, щоб корови стали всі неврочливі й молочливі, а в полі буйно родив овес-самосій і ячмінь-колосій.

Якби все це відбувалося в часи дореволюційні, коли свідомість трудящих одурманена була опіумом релігії, то Дашуньку неодмінно возведено було б спритними попиками в сан святої, а те, що діялося у Веселоярську, возведено в ранг святого чуда. Для нинішніх же веселоярівців, озброєних передовим світоглядом, ніякого чуда в усіх подіях, зв’язаних з Дашунькою й уповноваженими, не було, а була звичайнісінька чудасія. Хоч кишки рви од сміху.

Почати з того, що жоден уповноважений у Веселоярську тепер не був старіший за тридцять років, хоч ти його ріж і печи на вогні, хоч у нього вже все повипадало, що могло випасти: зуби, волосся, пам’ять, слух. Жоден зроду не був жонатий, навіть той, що вже мав жонатих онуків. «Що ви, що ви, Дашунько Юхимівно, я ще не мав подруги життя, ні, ні, я, знаєте, передбачав, що зустріну… хе-хе!.. Самі здогадуєтеся, кого і де… Хе-хе!»

Завжди шукають винних. Хто винен? Веселоярівське жіноцтво не задумувалося над цією проблемою жодного дня. Курка не засокоче — півень не скоче! От і вся мудрість. Жінка не може бути справедливою щодо жінки. Серед веселоярівських жінок Дашунька не зажила ні популярності, ні співчуття. Тут тривала з першого дня війна, хоч і не проголошена, зневага, хоч і приховувана. Навіть у отому Дашуньчиному ходінні по канату вбачалося щось від зазіхання на цноту, гра з вогнем, балансування на краю прірви, виклик усім звичайним людям, неврівноваженість або емоційна нестабільність. На думку веселоярівських жінок, саме це й приваблювало чоловіків, а не її вродливість і розум. Бо яка ж це жінка може визнати іншу жінку вродливою, та ще й розумною!

Про цноту вже й казати нічого. Цнотливістю відзначалися тільки весталки в Римі, та й ті загинули разом з Вічним Містом, і відтоді цнота