Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мухаммед VI, король Марокко.
Океанія:
Тупоу VI, король Тонґа.
У нас мова зараз піде про короля Швеції. І теж про Карла Ґустава, тільки за нумерацією він – XII… Так, так, той самий, що єдиний з усіх королів увійшов до історії України.
Карл XІІ Ґустав, король Швеції (1697–1718), був наче не від миру сього. Двоє найбільших захоплень чоловіків – алкоголь і жінки, його ніколи не цікавили. Правда, двічі його мовби збиралися оженити – спершу на Шарлотті Христині Софії Брауншвейг-Вольфенбюттельській. Її пообіцяли Карлу (хоча він ні її, ні будь-кого з представниць прекрасної статі й не просив), але коли під час Північної війни верх взяв Петро І, принцесу віддали за його сина Олексія.
Карл навіть уваги на те не звернув – його більше хвилював програш у тій нещасливій для нього війні з московитами. Вдруге йому ладили в дружини дочку Якуба Людвіґа Собеського (була родичкою англійського дому Стюартів) і навіть обручили з нею Карла, але…
Він найбільше любив походи на чолі своєї армії та війни-битви, якими закінчувалися ті походи.
Не відзначаючись з дитинства особливим здоров’ям, був напрочуд витривалим – власне терплячим. Мужньо терпів усі незручності походу й поранень, що час од часу траплялися, в їжі був невибагливий.
Словацький мандрівник Даніел Крман, який разом із шведами відступав від Полтави до Бендер і спостерігав за шведським королем, неодноразово засвідчує в своїх спогадах мужність Карла XII. Так, наприклад, коли він керував переправою через Десну, «раптом прилетіла вогнева гарматна куля (себто снаряд), вистрілена з мортири московським артилеристом. Впала вона біля самого короля, але коли всі наближені попадали на землю, король спокійно подивився на неї, зовсім не боячись за своє життя перед вибухом, якого не сталося, бо ж Бог його охороняв.
Король після цього підібрав кількох вояків, котрі спустилися до ріки ставити міст… Вороги били з мортирів, розставлених на горі за охоронними кошами. Король тим часом з новою групою своїх вояків напав на перестрашеного ворога на самому березі, де збив двісті московських солдат».
Біля Опішні якийсь полк (німецький чи що), злякавшись ворогів, почав утікати. За це його королівським наказом було позбавлено з ганьбою прапорів і бубнів. «Король Карл, пришпоривши коня, помчав уперед і сам напав на ворога. Йому здалося, що його піхотинці йдуть за ним, але вони були ще досить далеко. І хоч короля обстрілювали з рушниць кілька рот, він тоді уцілів якимось дивом. Згодом, коли підійшли піхотинці, він відбив ворога й примусив його тікати. Коли ж ворог, входячи до міста, загороджувався возами, король, скочивши з коня, почав власними руками перевертати вози і разом зі своїми піхотинцями пробивати дорогу до тих міст…»
Ще кілька прикладів, що їх наводить у своїх спогадах Даніель Крман:
«Король часто проходив незнаними й небезпечними місцями з двома-трьома вояками, часто сам рушав на зухвалих ворогів, кілька разів уривався до їхніх лав. Біля Торуні він утратив провідника, на руку котрого спирався. Його супутник був убитий великою кулею. Кілька разів король знаходив в одязі осколки куль, які до тіла не доходили. Тепер, одначе, уцілів у найбільшій присутності смерті.
Свого часу зазнав подібне угорський король Імріх, що проходив між вояками свого ворога Андрія, і так до них промовив: «Під охороною всемогутнього Бога є королі. І я безоружний йду між ворожою зброєю, бо ж всупереч хотінням фанатиків для мене досить безпечна ця корона, дана мені Богом, і це жезло, що його ношу».
Ось ще один з прикладів терплячості й мужності Карла XII на полях битв:
«Для найяснішого короля цей день був нещасливий. Коли почув, що декілька калмиків перейшло ріку, взявши в полон кількох піхотинців, вийшов їм назустріч, кількох ворогів забив, інших відігнав, а коли вертався до свого табору, несподіваним пострілом з московської рушниці був поранений у ногу, ту, що зламав у Польщі. Куля, яка ввійшла через ступню, загніздилась під пальцями. Негайно було скликано консиліум лікарів, які почали оглядати рану й вишукувати кулю. Майже цілу годину тривало це різання, спричинене тим, щоб часом не поранились нерви й жили пальців. Король не виявив ані найменшого знаку болю і, жартуючи, щохвилини нагадував лікарям, щоби взяли ножики і, не боячись, відважно й певно різали м’ясо пораненої ноги.
Так само він, кажуть, поводився у Польщі, де зламав голінкову кістку. Він без страху запитав тоді лікаря – за скільки днів та голінкова кістка може зростися? Коли ж від нього почув, що ця нога видужає за шість тижнів, докладно лічив дні, і коли прийшов останній день шостого тижня, звелів привести для верхової їзди коня.
Міністрам, які відраджували його від тієї їзди, відповідав, що лікар пообіцяв одужання за шість тижнів, і що саме цей час настав, а тому він хоче попробувати, як зможе їздити».
Його єдина мрія, якій він вірно служив – зробити Швецію наймогутнішою державою Європи – так і не збулася. Але й цю невдачу мужньо й терпляче… терпів. Програвши московитам Північну війну, Карл після нещасливої для нього битви під Полтавою, опинившись в Бендерах, в турецьких володіннях, не губив надії повернути втрачене. Слава богу – чи їхньому Аллаху, – король перебував у Бендерах під захистом турків. Після смерті Мазепи його величність докладав багато зусиль, аби підбурити турків на війну з Росією – власне, цим і був зайнятий у Бендерах.
Ще цілих чотири роки по смерті Мазепи, свого найвірнішого друга, Карл вертівся в Бендерах і вперто хоч і безнадійно намагався налаштувати султана проти Петра Першого. Насідав, насідав на султана і, врешті-решт, султан, стомившись від амбіцій Карла, велів арештувати його. І виділив для цього яничар, озброєних ятаганами. Вони ледь було не схопили короля, якого кинулися захищати – крім шведських солдат, ще й козаки-запорожці, які прибули в Бендери разом з Мазепою і якими тепер по смерті гетьмана верховодив Пилип Орлик. Зав’язалась бійка. І шведські солдати, їх, правда, на той час у Бендерах залишилося раз-два, й усі, і триста козаків-запорожців задунайських, вихором налетіли на яничар…
Запрацювали шаблі, блискавками спалахуючи в промінні ранкового сонця. За шаблю взявся – треба віддати йому належне – і сам король. І теж ринувся в гущу бійки – що-що, а працювати шаблею в гущі ворогів він любив. Половину яничар перебили, другу половину розігнали, все скінчилося добре, якщо не рахувати одну прикрість. У сутичці турецький ятаган відсік його величності кінчик носа.
З цього приводу Карл, як істинний воїн, не журився – не було б гіршого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трагедія гетьмана Мазепи», після закриття браузера.