Читати книгу - "Розколоте небо"

Розділ 90

У повітрі кружляв теплий запах життя, вивітрюючи сморід смерті. Здавалося, сама весна хлюпнула на землю надію. Люди, схожі на скелети, обтягнуті шкірою, виходили на городи, з надією клали у землю ті зернятка, які зберегли для посіву.

Варя подіставала зі схованок насіння буряка, чорнушки, моркви, знайшла навіть гарбузове насіння, трохи квасолі та два початки кукурудзи. Але не було картоплі для посадки і жодної зернини жита чи пшениці. Варя була у розпачі, коли нагодилася сестра і принесла за плечима півмішка картопляного лушпиння.

– Буде тобі картопля на посадку! – сказала вона, відхекавшись.

– Де ти взяла? – здивувалася Варя.

– Де взяла, там вже нема! – усміхнулася вона. – Сусіди, які від мене через одну хату жили, померли ранньої весни, а я рвала у них на городі кропиву і дай, думаю, загляну у льох. Я туди, а там два повних кошики лушпиння! Уявляєш?! Один собі лишила, а це тобі.

– Господи, Олю! – Варя мало не розплакалася. – Тепер у нас буде картопля!

– Це ще не все! – Ольга склала на грудях руки. – Завтра принесу добрячий клунок жита!

– ?

– Посилали нас засівати поля, тож я потихеньку натягала, – пошепки сказала сестра.

– Але ж… У колгоспі вкрасти неможливо! Казали, що якийсь чоловік прив’язав у штани біля матні мішечок, куди ховав посівне зерно, так його спіймали і засудили за «законом про п’ять колосків».

– Так то ж спіймали! А ми робили мудріше! Я понашивала маленьких мішечків, тож ми з Іваном сіємо зерно, нишком насипаємо у мішечки і одразу ж їх закидаємо у посадку, яка біля поля. А там мої хлопці збирають їх, і гайда додому!

– Я… Я навіть не знаю, як тобі віддячити, – Варя розгубилася, до горла підступив клубок.

– Не треба мені нічого, – сказала якось сухо і швидко пішла. Вже на порозі сказала: – Якщо завтра не принесу жито, то післязавтра певно.

Варя ще почувала велику слабкість, але вже потихеньку виходила надвір, ходила по городу, розмірковуючи, що і де краще посадити. Коли прийшов Андрій, сповістила радісну новину.

– Як добре! – зрадів він. – Я попрошу у голови коня і плуг, зорю землю, і будемо чекати врожай! Тепер не пропадемо!

– Андрію, – Варя посерйознішала. – Мені треба з тобою поговорити.

Усмішка миттєво зникла з його обличчя.

– Щось трапилось? – стривожено запитав Варю.

– Тільки ти не ображайся на мене, але ця розмова повинна була відбутися рано чи пізно, – Варі важко давалося кожне слово, але вона продовжила. – Я тобі безмежно вдячна, що ти витягнув нас із пащі смерті. Спасибі тобі, що ти завжди був поруч і ділився з нами останнім куснем хліба. До кінця своїх днів я буду пам’ятати твою доброту. Але… але я – законна дружина іншого. Я не знаю, де він, що з ним, проте… – Варя замовкла. Їй безмежно боляче було казати ці слова, які вбивали надію чоловіка, що врятував їй життя. Вона бачила, як тінь смутку накотилася на його обличчя і який біль був у його очах. – Він може повернутися будь-коли… Я вже можу пересуватися, робити всі хатні справи, тож тобі нема потреби ночувати у нас. Якщо хочеш допомогти зорати і засадити город, я буду тобі вдячна, але поки що є «я» і є «ти». «Нас» немає.

– А якщо він взагалі не повернеться? – спитав він глухим голосом.

– Поки що не знаю.

– Я зорю землю, допоможу засадити город, буду в усьому допомагати, – сказав він, не задумуючись. – При потребі я знову віддам тобі останній окраєць хліба. А ще я буду чекати. Я вже звик до чекання. Одне прохання: ти дозволиш мені спілкуватися з дітьми? Сашко ще маленький, а Маргаритка все розуміє, вона так звикла до мене… Не хочу її розчаровувати. То можна?

– Так.

Розділ 91

Іван помер у середині червня. На той час на невеличкій латці колгоспного поля з’явилися перші колоски озимої пшениці. Він знав, що небезпечно їсти недозріле зерно, коли колосся ще зелене. Зерно було ще молочної зрілості, зеленого кольору, і при надавлюванні нігтем з нього виступала біла густа рідина, схожа на молоко. Іван не втримався. Кілька днів поспіль чоловіки ходили на роботу повз те поле. Як не стежив бригадир, Іван якось зміг нащипати колосків і сховати їх у кишеню. На роботі він їх нишком їв кілька днів, поки не стало йому зле. Увечері повернувся додому зелений, як ті колоски, а на ранок помер, корчачись від нестерпного болю.

Ольга занедужала першого вересня. Вранці хлопці пішли у школу, вона на колгоспному дворі босою ногою наступила на іржавий цвях, який стирчав у дошці. За іронією долі, то була дошка, відірвана від колишньої клуні її батька, яку розібрали і перенесли у колгосп. Бригадир відпустив її додому перемотати рану, бо дуже юшила кров. Вже наступного дня її лихоманило, нога почала пухнути і нестерпно боліти. Діти принесли листя подорожника, і Ольга прикладала його до запаленої рани. Вона раз по раз міняла листя, а на ніч парила ногу у гарячій воді. Хтось порадив листя мати-й-мачухи, тож діти знайшли і таку траву, але нічого не допомагало. Нога ще більше пухла, ставала запаленою, почервоніння мало синюшний відтінок. У Ольги палала вогнем не тільки ушкоджена нога, а й усе тіло.

Варя кілька разів приходила до сестри, пропонувала допомогу.

– Мені нічого не потрібно, – була категоричною.

– Я буду приходити готувати хлопцям їсти, – пропонувала Варя не раз.

– Вони самі справляються, вже не маленькі, – завжди була така відповідь.

Коли одного разу Варя навідалася до сестри, побачила, що тій зовсім зле. Нога збільшилася до неймовірного розміру, навіть коліно розпухло і посиніло. У сестри була пропасниця. Вона лежала вся червона, щоки палали, по перекошеному від нестерпного болю обличчю стікав піт.

– Олю, люба, так далі не можна! – розхвилювалася Варя. – Потрібно попросити у голови колгоспу коня і відвезти тебе у місто, у лікарню. Треба їхати негайно!

– Я сказала, що мені нічого не треба! – сказала роздратовано.

– Я розумію, тобі зараз непереливки, – почала Варя.

Ольга її перебила:

– Скільки можна казати, що мені не потрібна поміч! – закричала вона. – Ні від тебе, ні від кого! Йди додому, до дітей, і дай мені спокій!

– Тобі ще можна допомогти.

– А ти спитала, чи я того хочу?! Я прошу допомоги?