read-books.club » Сучасна проза » Морфій 📚 - Українською

Читати книгу - "Морфій"

329
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Морфій" автора Щепан Твардох. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 93 94 95 ... 147
Перейти на сторінку:
звідси. Бо тут сумно, — розсміялася Дзідзя.

Лубенська жахнулась, мовчки, але гучно.

— Я зроблю кави, — сказала.

— Нам не треба, бо ми вже йдемо, — сказала Дзідзя в множині, яка, вочевидь, означала її і мене. Моєї думки ніхто не питав, але то й добре, бо я зараз не мав жодної думки.

Ти таки не мав. Тому ви швидко зібралися, ти подав Дзідзі пальто, вдягнув своє, і спершу сходовий майданчик, мовчки сходами, двері, вихід, і все, вже, прошу дуже, ви вже ззовні.

Ти і вона. А вона мені не подобається, розумієш?

Хрін ти розумієш.

Було холодно і вітряно, був ранок, і була площа Спасителя, затінена війною, змінена. А ранок був водночас сонячний і туманний, сонячний угорі, туманний унизу. І було морозяно, тонка шкоринка криги на калюжах, уперше цього року. Вулицями сунув вітер, ніби кожна вулиця була трубою великої помпи, яка перекачує повітря з мазовецьких рівнин і з-над Вісли. А костел був як завжди, хіба трохи побитий. Чи то він тепер отакий уже як завжди.

— Я б випила кави. І коньяку, — сказала Дзідзя.

— Я не маю.

Я намагався бути сухим. Дзідзю забавляли мої намагання.

— Ти не маєш. Нечувано. Дурню, ходімо до кав’ярні, тут же в місті є кав’ярні, правда ж? Скажімо, до «Лурса», — сміялась вона.

Сказала до мене — чи про мене — «дурню», а я на хвилю замовк, глибоко вражений цілковитою неадекватністю цього слова.

— До кав’ярні не хочу. Аби чогось не сталося.

— Боїшся їх? — раптом цілком поважно поцікавилась вона.

Я люто повернувся до неї, готовий уже вибухнути на захист своєї чоловічої відваги, коли це в її погляді побачив, що вона те запитує без жодної погорди абощо.

— То зрозуміло. Важко сидіти й пити каву в оточенні кількох десятків людей, котрі тебе ненавидять, — пояснила.

— А ти, Дзідзю… не боїшся сісти зі мною за столик… і скомпрометувати себе?

— Я нічого не боюся, — відповіла таким самим поважним тоном, як і запитувала, чи я не боюся. Без жодних принижень.

Віриш їй, хоча це й неправда. Вона дечого боїться, усі чогось бояться. Але загалом це означає, що нічого не боїться, і ти їй віриш. А я знаю: то початок зміни.

— Вірю, Дзідзю. Проте я не з такої глини зліплений.

— Усе ж ходімо до «Лурса».

— Обов’язково туди? — невпевнено запитав я.

— Таки так.

Я боюсь її, Костоньку. Я боюся тієї довгоносої жінки, бо є у ній щось таке, чого я не зможу вивернути назовні, не зможу побачити її нутра, не розумію, хто вона.

Боюся її, боюся тієї довгоносої жінки. А водночас якось дивно її поважаю, тож якщо вже вона хоче йти до «Лурса» — ходімо.

— Візьмемо авто, — сказала Дзідзя.

— Як?

— Сяк. Просто візьмемо авто. Стоїть на подвір’ї, чому б і не скористатися. У тебе ті німецькі документи при собі, правда ж?

— Інженер нам дасть?

— А то ми будемо його питати. Авто стоїть, от ми й візьмемо.

— А ключі?

Довгоноса всміхнулася, полізла в кишеню і подзеленькала в’язкою автомобільних ключів.

— А багаж?

Знизала плечима.

— Я поведу, — сказала і всміхнулася.

Якось я жодної миті у цьому не сумнівався.

За хвилину ми вже сиділи під брезентовим дахом темно-зеленого шевроле. Master De Luxe, кабріолет, модель 1937 року. Дах брунатний, гарний. Дзідзя, звісно, за кермом. Кошиковою перескочили на Мокотовську, і далі!

Дзідзя вела, як на ралі.

Не подобається мені ця баба, Костоньку, якась вона грізна, Костоньку, я боюся ту бабу, Костоньку, боюся її довгого носа.

На площі Трьох Хрестів скинула швидкість.

— Що?.. — запитав я.

— «Парадиз»… — розмріялася.

— Ну так.

— Бував там?..

А ти, Костоньку, бував у «Парадизі»?

Минули площу, шевроле виїхав на Новий Світ, поволеньки, без вищання шин і харчання двигуна, плентали на другій, Дзідзя розморено спиралась на вікно. Це місце завжди було важливим для тебе, початок Нового Світу, у першому номері ти купував вино й колоніальні смаколики, крім вина, там був іще пан Ґельбфіш, старий жид родом з Крулевця, котрий вважав себе пруссаком, вигнаним до Варшави, босота з кваліфікацією сомельє, вирізняли його сморід із рота і постійна неповага до клієнтів, котрим вино продавав із відразою, ніби картини Караваджо скоробагатькам, якимсь ледве дозрілим нафтовим чи вугільним баронам, котрі їх повісять біля хромолітографій з оленями та іконами, але вина в нього були чудові: французькі, угорські, італійські, він знав, що купувати в посередників. Тому ти терпів ту жидівсько-прусську погорду і купував у нього вина і шампани, які потім стікали тілом Салі, стікали у твій та її шлунки, у шлунки інших повій або в шлунки твої, Гелі та твоїх тестів на званих обідах і вечерях.

Чи ти колись бував у «Парадизі»?

Чи танцював із жінками під еліптичним отвором у стелі, а згори, з поверху, дивилися ті жінки, з якими ти не танцював, і заздрили твоїй партнерці, а туди ти ходив із такими, з якими не хотів бути побаченим в «Адрії» чи «Оазі», хоч подеколи ви заходили і в гриль-рум на стейки, але в гриль-румі було не так, як на паркеті, тож потім часто олімпією з Театральної на Трьох Хрестів, на сидінні поруч розчервонілі дівчата, з якими я зазвичай навіть не спав, хоч вони й мали до того охоту, завжди мали охоту.

Не завжди, не завжди мали охоту. Часто взагалі не мали охоти, але тобі подобається думати, що мали.

З охотою чи без, а ким вони були, ким? Це ж важливіше, ніж власне переспати з ними, важливіше, щоб жінка сама хотіла, ніж те, чи ти цю хіть використовуєш?

Важливіше чи ні?

— Ні, в «Парадизі», певно, ні, — відповів, Костоньку, від сорому, що якщо вона тебе там і могла бачити, то варто би тобі цього соромитися.

— А я бувала, — розмріялася Дзідзя, саме коли ви проминули суворий фасад: три вертикалі тристулкових вікон, чотири ряди, прямокутники, прямокутники.

Коли модерністська кам’яниця з адресою Новий Світ, 3, зникла за твоїм лівим плечем, Костоньку, та приголомшлива жінка відкрила дросель шевроле, шість циліндрів рикнули, і ви погнали.

— Я там зустрічалась була з кількома своїми нареченими. Чи, радше, хлопцями. Таких, із якими не хотіла, щоб мене бачили в «Адрії»! — гукнула.

Ти вже знаєш, чому вона така страшна, Костоньку? Але тобі вона геть не здається страшною.

На перехресті Єрусалимських і 3 Травня шевролетик набрав до вісімдесяти за годину, скавчали ресори, гарчав двигун. Праворуч проскочили жандарма в проґумованому плащі. На щастя, у комплекті з плащем у нього був лише свисток, а мотоцикла забракло; тож свистком він

1 ... 93 94 95 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Морфій"