Читати книгу - "Карта днів"

— Дозволь, я допоможу? — запропонував Мілард, стрімко відсунувши спинку свого стільця.

Хтось за сусіднім столиком скоса глянув у наш бік.

— Міларде, охолонь, — прошепотів я. — Люди звертають увагу.

Ліллі підвелася.

— Дякую, але я в порядку.

І вона, хоч і дещо повільно, але впевнено, пішла в напрямку туалетних кімнат у задній частині кафе.

Коли вона опинилася поза межею чутності, Мілард протяжно та зажурливо зітхнув.

— Народе, — оголосив він, — здається, я закохався.

Розділ п’ятнадцятий

Коли за кілька хвилин Ліллі вийшла з туалету, Мілард підбіг до неї, щоби підтримати за руку. Вона йому це дозволила — причому достатньо делікатно для того, щоби це не здалося дивним для інших відвідувачів, — і коли вони вже вдвох повернулися до столика, вона сказала:

— Окей. Вона погодилась із вами зустрітись.

— Чудово, — сказав я. — Де?

— Мені доведеться показати вам дорогу. Я єдина, хто може добратись туди, де вона перебуває.

Я не уявляв собі, що вона мала на увазі, а втім, був заінтригований. Ми слідом за Ліллі вийшли через чорний хід у провулочок позаду кафе. Потім я відправився за нашим автомобілем. Намагаючись не привертати до себе уваги, я обережно підійшов до нього спереду — жодних чорних позашляховиків у полі зору, — сів за кермо та поїхав у той провулок, щоб забрати інших. Улізли всі. Мілард наполіг, щоб Ліллі їхала на передньому сидінні. Вона назвала нам одну адресу, до якої було недалеко.

Коли ми вирушили в тому напрямку, характер довкілля змінився. Будинки стали старіші, потворніші, а потім узагалі зникли, а натомість пішли складські та промислові будівлі, старі та в іржі. У дзеркалі зі свого боку я помітив, що деякий час за нами їхав якийсь сірий седан.

Я зробив несподіваний поворот праворуч, потім відразу ж іще три. Після цього той зник.

Адреса, яку нам дала Ліллі, привела нас до ряду цегляних складів. У кінці кварталу була одна будівля на п’ять чи шість поверхів, недобудована. Навколо першого поверху була металева сітка, а верхній стояв наполовину без вікон та в деяких місцях зяяв голими залізобетонними ребрами. Я проїхав мимо та припаркувався трохи далі на бічній вуличці.

Перед тим як ми вийшли з машини, я взяв із багажника свою спортивну сумку та кинув туди кілька речей: ліхтарик, Ейбів журнал проведених операцій — важкий, але я параноїдально не хотів його залишати — й оту грушоподібну штучку з бардачка, яка раніше була складовою фаст-фудівського комбо. (Ніколи не вгадаєш, коли під час місії така штука може стати в пригоді.) Спортивку я почепив собі навскіс, через плече, зачинив багажник та обернувся до інших, що вже чекали.

— Готовий.

— Як ми зайдемо? — запитала Емма.

— Там є прихований вхід, — відповіла Ліллі. — Ідіть за мною.

І от ми вирушили, з усіх сил намагаючись, як не дивно, не відставати від Ліллі, коли вона широкими кроками пішла вулицею, постукуючи перед собою ціпком.

— Здається, ти дійсно знаєш, куди йдеш, — сказав Мілард.

— Так, — відповіла Ліллі. — Ми з Нур зависали тут кілька разів. Коли нам треба було сховатись від людей.

— Від яких? — запитав я.

— Ну-у, від батьків. Особливо, від прийомних батьків Нур. — Вона пробурмотіла собі щось про них під носа, що я не зовсім догнав, а потім зробила поворот і застукотіла своїм ціпком далі вздовж провулка, який вів між якимось складом та отією недобудовою. Десь на півдорозі вона уповільнила ходу та почала водити рукою по дерев’яній огорожі. Намацавши потрібну дошку, вона зупинилась.

— Тут. — Вона відхилила дошку вбік, і перед нами з’явився такий собі вхід на будмайданчик. — Після вас.

— Ви правда зависаєте тут? — запитала Бронвін.

— Це доволі безпечно, — відповіла Ліллі. — Навіть волоцюги не знають, як сюди зайти.

Це місце виглядало як проект, що його якийсь сумнівний забудовник розпочав років із десять тому, а коли закінчилися гроші, кинув. І так тут усе й залишилось у стані напіврозпаду — водночас усе наче й нове, а разом із тим уже і старе.

Ліллі дістала свій телефон, натиснула кнопку та сказала: «Ми вже тут», — і ці слова відразу перетворились на текстове повідомлення, яке було відправлено.

За мить прийшла відповідь, яку її телефон прочитав автоматичним голосом:

— Зупиніться в атріумі та чекайте. Я хочу на них глянути.

Це була Нур. Наш дивний. Ми були вже близько.

Ми вже пробиралися слідом за Ліллі крізь риштування, коли мій телефон у кишені почав дзижчати. Я витягнув його та подивився.

Невідомий номер. За звичайних обставин я проігнорував би його, але щось мені підказало не робити цього.

— Хвилинку, — звернувся я до групи.

Я повернув назад, вискочив на будівельний майданчик та відповів на дзвінок.

— Це Ейч.

Усе моє тіло напружилось.

— Де ви були? Я думав, ми побачимось після Портала.

— Нема часу пояснювати. Слухай, негайно згортай операцію.

Я подумав, мені почулось.

— Негайно що?

— Згортай. Припиняй. Ти мене почув.

— Чому? Усе йде згідно з…

— Обставини змінились. Подробиці тобі знати не треба. Просто повертайтесь додому. Негайно. Усі.

Я відчув, як починаю втрачати самовладання. Після всього, що ми зробили! Я не міг у це повірити!

— Ми зробили щось не так? Ми щось напартачили?

— Ні-ні. Послухай, синку, там стає надто небезпечно. Просто роби, що кажу. Згортайтесь. Їдьте додому.

Я так міцно стис телефон, що рука почала тремтіти. Ми надто далеко зайшли, щоб тепер усе кинути.

— Ви зникаєте, — сказав я. — Я вас не чую.

— Я сказав «ЇДЬТЕ ДОДОМУ».

— Пробачте, бос. Поганий зв’язок.

— Хто це? — почувся голос Емми. Я повернувся та побачив, як вона виходить до мене на майданчик. Напевне, прийшла забрати мене назад до інших.

Я натиснув «Кінець розмови», а потім засунув телефон у спортивну сумку в мене за спиною, де я вже не відчував би, як той вібрує.

— Помилились номером.

* * *

Слідом за Ліллі ми ввійшли до цієї будівлі крізь дверний отвір без дверей,