Читати книгу - "Нічний черговий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чи не могли б ви сказати мені...— І ту ж мить побачив, що прямо на мене дивиться дуло рушниці.
Чоловіки повільно підійшли до нашої машини. У темряві я не міг розгледіти їхніх облич, але помітив, що вдягнені вони в шкіряні куртки і рибальські картузи з довгими козирками.
— У них рушниця,— прошепотів я Фабіану, відчуваючи, як заціпеніла поруч зі мною Прісцілла.
— Правильно, приятелю,— сказав один з чоловіків.— У нас є рушниця. А тепер слухайте нас уважно. Лишіть ключ від запалення на місці. Ми хочемо позичити вашу машину. А самі виходьте. Тихо і спокійно. Даму залишіть у машині. Її ми теж позичимо на деякий час.
Прісцілла жадібно ковтнула повітря, але не поворухнулась. Коли я відчинив машину, чоловік відступив убік, щоб дати мені змогу вийти. Другий підійшов до дверцят Фабіана і сказав:
— Ідіть до свого приятеля.
Фабіан підійшов до мене. Він важко дихав.
І раптом Прісцілла почала кричати. Такого несамовитого лементу я не чув ніколи в житті.
— Нехай, ця сука замовкне! — гукнув чоловік з рушницею своєму товаришеві. Прісцілла все ще кричала, але тепер вона вже лежала на спині, відбиваючись від чоловіка, який намагався схопити її за ноги.
— Ради бога! — крикнув чоловік з рушницею. Він хотів підійти ближче до машини і трохи опустив рушницю. Саме в цю хвилину Фабіан і стрибнув на нього. Знялася метушня, і в наступну мить рушниця вистрілила. Кидаючись на бандита, я почув, як Фабіан вилаявся. Від нашої подвійної ваги бандит не втримався на ногах і впав, рушниця відкотилась убік. Прісцілла все ще лементувала. Я схопив рушницю в ту мить, коли до неї вже підбігав другий. Я вистрілив, але той повернувся і втік у ліс. Бандит, який спочатку був з рушницею, відповз від мене. Я вистрілив у нього, але й він схопився на ноги і теж зник у темряві. А Прісцілла й далі кричала.
Фабіан лежав на спині, притиснувши обидві руки до грудей. Дихав він важко, з присвистом. Від автомобільних фар на нього падало слабке світло.
— Друже, вам треба відвезти мене в лікарню,— сказав він, роблячи довгі паузи між словами.— Якомога швидше. І попросіть Прісціллу, щоб вона замовкла.
Обережно, наскільки це було можливо, я став піднімати Фабіана, щоб перенести його в машину. І раптом побачив, що до нас хтось їде.
— Вибачте,— сказав я Фабіанові, якого встиг уже наполовину затягти в кабіну, і, знову взявши рушницю, став поміж Фабіаном і тією машиною. Прісцілла перестала кричати і тепер голосно плакала, б'ючись головою об панель управління. Я не знав, що гірше: її крик чи оці ридання.
Коли машина під'їхала, я побачив, що в ній сидять поліцейські. Я випустив рушницю, і вона впала на землю. Машина зупинилась, і з неї вистрибнули двоє поліцейських з пістолетами в руках.
— Що тут скоїлося? — запитав один із них хрипким голосом.
— На нас вчинили напад. Двоє чоловіків. Вони сховалися десь поблизу в лісі. Мого друга поранено. Нам треба негайно їхати в лікарню.
— Чия це рушниця? — спитав поліцейський, нахиляючись до моїх ніг, щоб підняти її.
— Їхня.
— І ви кинулись на людину з рушницею? — недовірливо запитав поліцейський.
— Не я, він.
— Свята людина,— лагідно сказав поліцейський.
Він допоміг мені влаштувати Фабіана в кабіні, а його напарник, худорлявий чоловік в окулярах, пішов оглянути покинуту бандитами машину.
— Так воно і є, це — та сама машина,— повідомив він, повернувшись назад.— Ми її розшукуємо. Вчора вночі її вкрадено в Монтоку. Вам пощастило.
— Дуже,— скептично відповів я.
Він з цікавістю поглянув на Прісціллу, яка все ще билася в істериці, але нічого не відповів.
— Їдьте за нами,— звернувся він до мене.— Ми покажемо вам дорогу до лікарні.
Ми поїхали слідом за поліцейською машиною, на якій мигтів сигнальний ліхтар і голосно завивала сирена. По дорозі нам трапилася спочатку одна, потім ще одна патрульні машини, яких, напевно, скликали по радіо.
Операція тривала три години. Фабіана ми привезли в лікарню непритомним. Поглянувши на Прісціллу, черговий лікар дав їй якісь таблетки, щоб вона заспокоїлась, і відіслав її в ліжко. Я сидів у передпокої і намагався відповісти на запитання, що їх ставили мені поліцейські: який вигляд мали ті двоє? Що ми робили в лісі в такий час? Хто ця дама? Як усе відбувалося? Чи збирався я поранити кого-небудь, коли стріляв? Відповідати було важко. Мозок мій стомився і зовсім не хотів працювати. Я ніяк не міг розтлумачити поліцейським, хто така Прісцілла Дін і чому вона забула свою адресу. Зі мною розмовляли чемно, без тіні підозри, але весь час повторювали ті самі запитання, тільки в іншій послідовності. Як тільки Фабіана відвезли в операційну, я подзвонив Евелін і сказав, що з Фабіаном стався нещасливий випадок, але в мене все гаразд, і їй нема чого тривожитись. А деталі я розповім, коли повернуся додому.
Приблизно опівночі прийшов молодий поліцейський і сказав, що ті двоє здалися самі.
— Ви не поранили жодного з них,— сказав він, усміхнувшись.— Завтра вранці вам доведеться приїхати в поліцію для ідентифікації злочинців. І дамі теж,— додав він.
Коли Фабіана везли з операційної, вигляд у нього був мирний і спокійний. Лікар, що вийшов слідом, знімаючи гумові рукавички, сказав:
— Радіти поки що нема чого. Через добу знатимемо точніше.
— Через добу...— похмуро мовив я.
— Він ваш близький друг? — спитав лікар.
— Дуже близький,— відповів я.
— А звідки в нього той жахливий шрам на грудях і животі?
— Шрам? Я ніколи не бачив ніякого шраму.— Від подиву я навіть закліпав очима. Адже я ніколи не бачив Фабіана роздягненим.
— Схоже на слід від шрапнелі,— мовив лікар.— Він був поранений на війні?— Лікар був молодий, приблизно мого віку. Цікаво, що він знає про війну?
— Так, він воював,— потвердив я.— Але він ніколи не розповідав мені про поранення.
— Вік живи — вік учись,— зауважив лікар.— На добраніч.
Коли я виходив з лікарні, у мене перед очима щось спалахнуло, і я мимоволі зупинився. Але це був тільки репортер, який надумав мене сфотографувати. «Зачекай до завтра, друже,— подумав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний черговий», після закриття браузера.