Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

А «Сніжка» не любить наш любий професор тому, що «Сніжок» завжди в найпатечніший момент, коли професор, тисячі доказів навівши повній авдиторії, підходить до самого краю катедри й гаряче, переконливо закінчує:

— Отже, мої панове, не пишіть «шміх», а пишіть ви завжди «шшшшьміх» (йому бракує трохи зубів), — «Сніжок» у той саме найпатетичніший момент не дає професорові скінчити, він зривається з рук якогось слухача, що досі його ніжно голубив, поза вухами чухаючи, вибігає поперед саму катедру і, роздратований надприродніми звуками свистошипіння (з м’яким знаком!), гукає просто в вічі лекторові:

— Гав-гав-гав! Гррррр…

Тоді почувається якась загальна ніяковість, хтось із слухачів підскакує до «Сніжка», хапає його за вуха й викидає геть із барака, а професор уриває рівну нитку своїх логічних доказів із граматики украінської мови.

Між іншим: професор Осип Охримович приносить «Сніжкові» з дому харчі, а в тих харчах трапляються часом і не зовсім обсмоктані маслаки, і «Сніжкові» дуже заздрить багато мешканців фрайштадтського табору з тих, що ні пакунків із дому не дістають, ні гонорару за вірші у «Віснику» не одержують… І «Сніжка» таки з’їдають мешканці фрайштадтського табору. Отак пропав, та й пропав собака безслідно, і тільки вже на весну, коли розтали сніги попід бараками, знайдено було купку обсмоктаних собачих кісток та клоччя білої-білої, як сніг, «Сніжкової» шерсти.

Не любить старенький і професора Осипа Охримовича, може, за те, що він молодий такий і такий популярний у таборі, не любить він, мабуть, і сам себе, а коли й любить, то хіба свою неперевершену пунктуальність.

Але ми всі — коли й не всі, може, любимо, то, безперечно, всі глибоко шануємо цього старенького юнака, відомого в Европі видатного українського вченого, що вибився в люди самотужки з убогої, злидарської родини.

Решта наших професорів — теж мобілізовані, але ходять вони чомусь у цивільному, як звичайні собі люди.

З них найулюбленіший у всіх отой самий доктор права Осип Охримович, «вуйко» (дядько) Юнко, як звали його всі, на відміну від просто «дядька» Василя Сімовича, що про нього мова далі. У вуйка таке затишне, кукібне приміщення в місті, і вуйко часто закликає до себе найближчих робітників із журналу, артистів, художників (крім Юрася Балицького, що саме перед війною скінчив у Парижі академію мистецтв, був іще у Фрайштадтському таборі Іван Бабій — талановитий самоук-самородок), і фактичного редактора журналу Федора Шевченка з Поділля — близького родака самого Тараса Григоровича Шевченка. Федір Шевченко неймовірно подібний до Тараса Григоровича, особливо на фото, і такий маленький, руденький у натурі.

А в затишному вуйковому приміщенні — товариство таке хороше, таке привітне, що його за все життя не забудеш.

Професор Осип Охримович нічого не викладає, бо на ньому, крім журналу, всі таборові клопоти: він і продукти для кооперативної чайні добуває, і окремі щоденні доручення сотень товаришів із табору на «вільному ринку» ретельно виконує, і багатотисячне листування з полоненими поза табором провадить, і на вічах політичні доповіді — «що діється в світі» — читає.

Доктор Домбчевський Роман. Йому двадцять вісім років, у нього велика, чорна борода й лиса, як коліно, голова. Керує хоровим гуртком імени Михайла Вербицького та музичним — імени Миколи Лисенка, грає на скрипці і … балакає. Грає й балакає, балакає і грає безнастанно. Надзвичайно делікатна, мила людина. Коли зустрічається з вами ранком, кидається з широко розпрозтертими, мов для обіймів, руками, ще здалека гукає:

— Здорові любий товаришу! Як ся маєте?

А чи купив він вам каніфолі до скрипки що так щиро обіцяв учора, чи струну, чи пачку тютюну? Даремно питатимете. Ніколи в світі не виконав жодної обіцянки надокучливим братам-полоненим. Поганий політик:

— Як старенький (цебто, професор Ст.Смаль-Стоцький), так і я, любий товаришу Доктор Микола Чайковський. Той самий, що багато пише й друкує про літаки. Викладає математику. Сімнадцять раз зустрівши вас на території табору, сімнадцять раз простягає руку, з руба поставленою долонею, і щиро-щиро вітається. Відвернеться і забуде. І знову вітається. Приїздив до табору його старий-старий батько, відомий у Галичині повістяр. Була тепла, сердечна зустріч у загальному бараці.

Доктор і професор-філолог Василь Сімович. «Дядько Василь». Прекрасної, лагідної вдачі, працьовита, наполеглива в роботі людина. Це він, прощаючись з усім табором, саме коли мене привезли до Фрайштадту, перед виїздом своїм до якогось німецького табору, довго вмовляє всіх своїх учнів — ніколи й ні за яких обставин у житті не цуратися й найчорнішої роботи для великої справи — культурно-національного відродження українського народу. Мабуть, його прощальна лекція не самому тільки мені запала глибоко в мозок на все життя…

Оце й усі наші вихователі.

Значить, у неділю ви побували в театрі. У понеділок, середу й п’ятницю вечорами — віча. Тут доктор Осип Охримович розповідає про становище на фронтах, про нові угрупування держав у війні — тоді трохи не щотижня якась країна приставала на той чи той бік, — аналізує офіціяльні повідомлення про бої, про блискучі перемоги центральних держав, і завжди доходить висновку, що остаточна перемога — таки за центральними державами.

Мало хто з нас тому вірить. Але якщо з дня на день довбати й довбати те саме, то, як казав іще Чехов, навіть заєць, «сукін син, спічкі зажігать научітся…» — потроху починали вірити.

А тут іще з дому листи погрозливі пишуть: «І не вертайся, мовляв, бо тут на тебе поліція набирає, ти десь там у «змєнницькому» таборі живеш, ой, Боже ж наш, Боженьку…» і т.д. і т.д.

І червонохресну князівну, може, ту саму, що й у Гаймашкері була, тут не так зустріли, а одностайно, організовано дали доброго одкоша. Так і просили її переказати, хоч і самому вінценосному:

«Вернемося з широко розплющеними очима на всі паскудства, що творяться на нашій, не своїй «Родінє», і будемо домагатися, і боротися будемо за права, за волю всього українського народу…»

Налякали, сердешну, ледве втекла. А за те — всі, збирані в Росії червоним хрестом на «плєньонних братьєв» подарунки — матеріяльні й харчові цінності — пильно обминали наш табір — сюди, крім житій святих, що їх табір негайно ж назад повертав, не потрапляло нічого.

Росла, набиралася свідомости й організованости потужна національно-революційна українська сила.

Про цей приїзд князівни якийсь колишній чабан із Чернігівщини — хлопчина, що потрапив у полон зовсім неписьменним, навчений грамоти у фрайштадтському таборі, написав велику казку-поему, що її потім видрукувало видавниче товариство імени Франка, й що її так залюбки читала полонена братва.