Читати книгу - "Безцінний"

— Нема, де-є-є, нема, де-є-є, — безперервно повторював Чарлі, раз у раз закриваючи собі очі і б’ючи маленькою ручкою у дзеркальну пластину, що вкривала одну зі стін.

Хорват гукнув щось до хлопчика, мабуть, те, що гукають усі батьки до своїх малих дітей: облиш! Венді, чуючи це, відповідала йому так, що було зрозуміло: вона теж носить у собі біль істини страждання.

— Що він хоче? Заховатися в дзеркалі? — весело запитала Ліза, вдаючи, що не помічає напруження, яке наростало між хорватсько-британським подружжям.

— Хоче гратися в «нема-нема», тобто в піжмурки. Він ховається, а ми вдаємо, що не знаємо, де він, шукаємо й кличемо його. Полюбляє так гратися.

— А чому ховається в дзеркалі?

— Там знаходяться двері до театру, висить завіса, це його улюблене місце.

— Нема, нема… є! — вигукнув збуджений Чарлі, вказуючи на величезне дзеркало.

Ліза й Анатоль перезирнулися.

15

Ольга Бортник могла справляти приємне враження, жартуючи про четверту молодість, але вони з кожною хвилиною пересвідчувалися, що природу не обдуриш. Старенька могла несподівано перескочити на іншу тему, також могла раптом впасти в чорну безодню безпам’ятства й сама чудово це усвідомлювала, навіть якщо всі вдавали, що все гаразд.

Спроби витягнути з неї бодай опис того, що висіло в маєтку Ашкеназі у Підгірцях, провалилися. Вона пам’ятала, що їли (гуска), що пили (кримський коньяк), де займалися сексом (а де не займалися?) і яка тоді була погода. А картини? Нудьга, якісь чоловіки в сюртуках; на відміну від Гайна — так називала Ашкеназі, — вона не вірила, що сенс життя полягає в намазаних на полотні подобах людей, які бездумно витріщаються у простір.

— Один образ я запам’ятала, бо він мені подобався, — промовила й замовкла, а її затуманений погляд відлетів десь убік. — Він відрізнявся від інших. Не тільки від тих, що були у Генрика, а й від усіх, які я бачила в палацах. Може, я не бачила їх надто багато, мене тоді цікавило інше. Але я й так знала, що він був інакший.

І чорна дірка, п’ять хвилин мовчання.

— Інакший, тобто який? — врешті лагідно запитав Кароль.

— Він ніби мав perpetuum mobile[92] у серці. Йому не потрібне було пальне, він сам себе постійно спонукав до дії. Спати лягав пізно, неохоче, мов дитина, якій шкода часу на сон. Вставав рано, завжди бадьорий як жайворонок. Він ніколи не був втомлений чи похмурий, завжди мав якусь мету, якусь нову вершину для підкорення. Тому так добре йому велося у справах.

І це було все про картину, яка відрізнялась від інших.

— Чому ви називаєте його Гайн? — запитала Зоф’я. — Це зменшувальне від німецького Гайнрих, так?

— Так. Але… поки усе це не сталося, він любив німецьку культуру. Говорив німецькою як німець, а акценти наслідував так вдало, що міг удавати баварця, тирольця чи швейцарця, і всі завжди на це купувалися. Австрійцям це подобалося.

— Австрійцям? — перепитав Кароль.

— Так, працював у… не пригадую, у банку. Був такий час, що я його майже не бачила. Одержувала тільки листівки, він завжди надсилав мені листівки з віршиками з кожного міста. Варшава, Відень, Париж, Цюріх, знову Відень. У Відні він бував так часто, що мав там свою квартиру.

— Гарну?

— Не знаю. — Старенька раптом посмутнішала. — Мені її ніколи не показували. Та й навіщо комусь показувати мертву дитину, правда? Досить того, що матір повинна її народити. Це вже достатня кара. Навіщо показувати, чи гарна, чи ні. Мертва, та й годі.

Не прокоментували. Бортник раптом згадала якусь свою травму, а вони не знали, як поводитися.

— Може, з’їсте сирника? — запропонувала Наталка. — За бабусиним рецептом робила, найкращий у Львові.

Обличчя бабусі проясніло від цих слів, а вони залюбки поклали собі по шматку пирога.

— А що з тими картинами сталося під час війни? — Кароль був вражений, як добре Зоф’я показує себе у ролі слідчого. Не відпускала стареньку ні на хвилину.

— Гайн був мудрий чоловік. Він зняв і заховав їх задовго до того, як вибухнула війна, залишив на видноті трохи золота, щоб радянці забрали й дали йому спокій. Заховав надійно, в нього були особливі способи зберігання, полотна просякнуті… Не пригадую, просякнуті парафіном чи гасом. Пояснював мені, а я просила його, щоб дав спокій і просякнув мене. — Стара пані хтиво захихотіла, що справило жахливий ефект. — А потім сталося щось дивне.

І знову чорна дірка. Побоюючись перервати мовчання, з’їли по два шматки пирога, справді дуже смачного. Але не могли чекати без кінця.

— Що дивне сталося?

— Люди запанікували, полишили домівки, шукали порятунку від прибульців. А це ж були радіопередачі. Сьогодні телебачення не має такої сили, як тоді мало радіо.

У Кароля в голові був суцільний хаос, перш ніж він зрозумів, що Бортник каже про «Війну світів».

— Що дивного сталося з картинами Генрика? Що з ними? — Зоф’я Порфирівна Лоренц вирішила перестати дбати про те, щоб допит здавався дружньою бесідою.

Неймовірно, але на Бортник ці методи діяли.

— Дивним було те, що вони були справді добре заховані. Гайн не сказав мені, де, але хвалився, що вони можуть лежати і сто років, і двісті, і ніхто їх не знайде. А потім кур’єр приніс депешу від Маріана з Лондона. Я пам’ятаю цей вечір, спекотний червневий вечір, незадовго до окупації. Гайн її прочитав і раптом змінився. Коли про це читаємо у книжках, це не справляє такого враження. А я справді бачила, як мій Гайн стає іншою людиною. Його очі запали, обличчя зблідло, видовжилося. Я перелякалася, що з ним щось сталося, може, серце. Навіть запанікувала. Але він тільки сказав, щоб я заспокоїлася, що він мене дуже любить і що мусить їхати до Кракова. І вийшов. Це було передостаннього разу, як ми бачилися.

Зоф’я і Кароль обмінялися поглядами.

— А коли ви бачили Генрика востаннє?

Бабуся Бортник відпливла у свій світ. Здавалося, що вона перебуває в зовсім іншому місці, ніж вони. Терпляче чекали.

— Коли ви бачили Генрика востаннє? — повторила Лоренц із притиском.

Бортник глянула на неї своїми фіалковими очима.

— Люба, я стара, це правда. Але я не зовсім глуха і не зовсім дурна, тож прошу зважати на тон, яким ти зі мною розмовляєш. Іноді я мовчу, бо мушу подзюрити. А іноді тому, що не хочу повертатися до спогадів. У тебе є такі спогади, до яких ти не хочеш повертатися? Не така ти вже й молода, щоб їх не