Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Злата

Наступних декілька днів пролітають у повній напрузі. Офіс посилено працює над вирішенням справи ключового клієнта. Ми з Веремієм рідко можемо залишитись наодинці бодай на декілька хвилин. Так наче хтось там вгорі вирішує познущатись з нас. Або ж це доля підкидає випробування, щоб перевірити на міцність почуття?

Скажу по правді — це важко. Днями бути на відстані всього лиш дверей і не мати змоги побути вдвох. Вечорами ж ще веселіше, бо тоді, коли я залишаюся в нього — його матір «люб'язно» складає нам компанію і посилено свердлить мене злим поглядом, а коли Веремія немає поруч — гальма вимикаються і слова вона теж не добирає. В ті ж вечори, коли я залишаюся на орендованій квартирі — на серці та в ліжку пусто і холодно.

І, звісно, вишенька на торті — Лана. Островська кожнісінького дня заходить в офіс і просиджує в його кабінеті...довго. Мені навіть здається, що вона навмисне тягне час, щоб якомога довше побути з ним наодинці. Ці години для мене — найнестерпніші. Вони як вічність. Часом ловлю себе на думці, що як же вчасно і зручно для Лани намалювалася ця справа з позовом.

Недолугий сумнів черв'ячком точить якийсь край свідомості. А чи такий вже це і збіг? Ця думка здається дикою і не дає мені спокою. Та я занадто добре встигла познайомитися з Островською, щоб розуміти, що будь-які факти, якими б скаженими вони не видавались, можуть виявитись не такими вже і скаженими. Як далеко вона здатна зайти, щоб повернути собі чоловіка в якого, як вона думає, закохана?

Але доказів я не маю, тому лише уважно стежу за її поведінкою. Та зараз вона спілкується з Веремієм доволі сухо. Навіть я не бачу якихось зайвих натяків з її сторони. Ненавидіти її менше від цього не стаю, звісно, але й терпіти не легше.

Її ж ставлення до мене без змін — вона просто мене ігнорує. Часом це навіть влаштовує. Витримувати укуси двох отруйних змій, Лани і його матері, було б ще тим випробуванням. Благо, хоч Мілана відлипла. Схоже вона насправді запала на Макса. Та й він, видається, не байдуже до неї ставиться. Он навіть махнули в Туреччину разом, на відпочинок. Бриль бісився, звісно. Бо зараз не той час, щоб Мілана могла кинути все і звалити у відпустку, та Макс його вмовив. Ну і нехай. Одним стервом менше.

До суду залишається зовсім мало часу, тож потрібно все встигнути. Я це розумію. Треба лише ще трішки потерпіти. Тим паче бачу, як у коханого покращився настрій. Ми нарешті змогли здобути необхідні документи, що гарантують нам беззаперечну перемогу.

Сьогоднішній день тягнеться для мене нескінченно довго, бо після роботи ми домовляємося з Веремієм нарешті повечеряти. Лише ми. І тільки удвох. Це очікування мене вбиває. Ще й Островська в який вже раз присутня в офісі й просиджує з Веремієм буквально до останньої робочої хвилини.

Дратуюсь. Зуби зводить від цього. Так, Злато, видихай. Раз за разом кидаю знервовані погляди на двері. Свердлю їх поглядом. Нарешті відчиняються. Першою виходить Лана. За нею Веремій. Сканую його поглядом. Він має втомлений вигляд.

— Гаразд, Веремію. Тоді на сьогодні все. До завтра, — остання фраза кинута Островською видає її. Вона роздратована. Чого б то?

Вона розвертається і йде, не чекаючи на його відповідь.

— Так, бувай, — кидає їй байдуже, тоді повертається до мене, — Кохана, ти вже готова йти?

Краєм ока бачу сердиту і навіть презирливу гримасу на Ланиному красивому обличчі, яка якраз проходить повз мій стіл. Веремій цього не бачить, бо вона до нього спиною, та я чітко розумію, що сучка і не думає відмовлятися від своїх претензій щодо нього, які б небилиці не розповідала Брилеві.

— Так, звісно, — дарую йому радісну посмішку, підхоплю за ремінець свою сумочку і підіймаюся з-за столу. Чую звук дверей, що зачиняються. Повертаю голову. Хух. Пішла. Нарешті удвох.

Він підходить зовсім близько, бере мене в полон міцних рук, пригортає до себе і нахиляє голову. Треться кінчиком носа об мою щоку, вдихає мій запах. Кайфує. А мене це дико заводить. Заплющую очі та віддаюся цій миті. Ширяю в ній.

Тоді відчуваю, як він ніжно цілує по вилиці, ледь проводить язиком. Сягає мочки вушка. Прикушує її зубами, тоді хрипло шепоче:

— Як же я скучив, — його гаряче дихання лоскоче мою шкіру, посилаючи табун мурашок танцювати запальну румбу. Мій пульс пришвидшується, дихання збивається, а внизу живота все млосно стискається. Між бедрами волого, моя плоть пульсує, жадає його дотиків.

— Я теж, — можу лише збивчасто видихнути, бо відчуваю, як його сталевий друг втискається у моє стегно і зловити думки стає складно.

— А може ну цю вечерю до біса? Поїдемо до тебе на квартиру і не вилазитимемо з ліжка всю ніч, — він проводить губами по шиї, то покусуючи, то залишаючи короткі поцілунки.

Збудження таке гостре, що я вже готова погодитись на будь-які його пропозиції, аби лиш з ним і якнайшвидше...Як раптом без стуку різко відчиняються двері.

Для мене це як гарматний постріл. Я смикаюсь і хочу відсторонитись від нього. Та він не дає. Тримає мене міцно. Лише підіймає голову і запитально дивиться на того, хто так нахабно увірвався. Я не бачу хто це, бо стою спиною до дверей у приймальню. Та відчувши важкий нудотний запах парфумів, розумію, що це повернувся мій «улюблений» персонаж. Дідько!

Розумію, чого Веремій не відпускає мене з обіймів. Тверда пульсівна причина все ще впирається мені в стегно. Він дивиться на нахабу, що перервала нам такий момент, ще темним палким поглядом. Повним пристрасті, що бушує, яку за мить не погасити. Дратуюсь, бо цей погляд їй не призначений. Я не хочу, щоб він дивився на неї ТАК. Це надто особисте та інтимне.

— Так? — його голос ще хриплий.

— Я забула свою теку з документами, — цідить сухо, так наче вона насилу вимовляє слова.

Повертаюсь у кільці його рук. Притискаюсь спиною до його грудей. Дивлюсь на Островську. Вона проходить повз. Сканує нас очима, а тоді кидає особисто мені такий злий і сповнений безсилої люті погляд, що моя шкіра мимоволі вкривається сиротами.

Залітає фурією в його кабінет. Я відсторонююся від Веремія. Груди здіймаються у збивчастому подиху. Намагаюся вгамувати пришвидшене серцебиття, щоб не виглядати такою відверто збудженою. Він лише мимохіть стискає і розтискає пальці у кулаки. Губи міцно стиснуті. Лише це і видає на скільки він роздратований.

За деякий час Островська повертається. З-під вій ковзає чіпким поглядом по ньому. Бачу, що вона теж вже опановує себе. Лише по гострому погляду, повному сказу, кинутому у мене мимохідь розумію, що це всього лиш маска. Ілюзія байдужості, яку вона так старанно вибудовує і тримає. Показує на теку і сухо кидає, дивлячись лише на нього, наче мене тут зовсім немає.

— Забрала.

— Гаразд, бувай, — Веремій не церемониться.

Бачу, що вона лише міцніше стискає губи й прожогом вилітає з приймальні.

Сучка. Настрій на нулі. До біса! НЕ дозволю їй влазити між нами. Повертаюся до коханого, беру за міцну долоню та переплітаю наші пальці.

— Їдемо вечеряти? Як щодо ресторану з панорамним видом на Львів, у який ми так і не потрапили? — посміхаюсь лише кутиками губ.

Він нахиляється до мене і смачно чмокає у губи.

— Чудова ідея.

Так, сучка нам настрій підпсувала, але ми маємо усі шанси влаштувати собі незабутній вечір не зважаючи ні на що.

Ми їдемо в центр. Веремій ще на виході з офісу бронює нам столик у ресторані «Terrazza». Тут дуже камерно. А вид на вечірній Львів заворожує. Нас проводять до невеликого столика біля вікна, який вже сервіровано для романтичної вечері. Офіціант запалює дві свічки й залишає нам меню. Швидко визначаємося із замовленням. Веремій замовляє собі соковитий стейк з яловичини зі спаржею, а я куряче філе з баклажаном та соусом каррі. Обожнюю каррі.

Поки очікуємо на страви, Веремій замовляє мені келих вина, а собі чашку чорного чаю. Незабаром починають линути приємні звуки піаніно. Роззираюсь. Не одразу помічаю, що в одному з кутків приміщення і справді стоїть інструмент. Зараз за ним сидить піаніст. Його пальці майстерно літають по клавішах.

Мелодія на стільки приємна, що я мимоволі заплющую очі та насолоджуюсь, розслабляюсь. Напруга, яка накопичилася за останній час починає по трохи розсіюватися. Це надзвичайне відчуття перериває офіціант, що приносить замовлені страви. Але посмак від мелодії та створеного нею ефекту залишається.

Я посміхаюсь Веремію. Мені однозначно подобається цей вечір. Ми вечеряємо. Прекрасно проводимо час разом. Якби я тоді знала, що це просто затишшя перед бурею..