Читати книгу - "Хмари"

- А мені здається, що краще було б виступить проти ідей нашого часу з книжкою в руках і наукою. Ті варварські ідеї з Парижа йдуть не з Чінгісхановими татарами, не з військом, а з мирною зброєю, з наукою, з книжками. Коли ті ідеї пусті, нікчемні, - то чого їх страхаться й лякатись. Розбити їх, обсміять, та й годі!

- І ідеї нікчемні, і в нас люди-таки настали нікчемні, пусті, верхогляди, неслухняні, - сказав архімандрит. - Так і прийшлось одно до другого!

- Що правда, то правда! - обізвавсь Воздвиженський. - Які тепер стали студенти в університеті, та хоч би і в нас, в академії? В клас не ходять, до церкви не ходять, про богословію ніхто й не дбає. Кинулись на ті реальні науки й носяться з ними, як бог зна з чим! А ми вчились добре, любили науки, ми ходили до церкви і в клас, ми поважали старших і начальників. А тепер що? Гіде студент проз професора, задере носа й шапки не здіймеї От що!

- Нам нічого не треба з Європи, окрім залізних дорог та ще усяких потрібок для життя. За духовним хлібом нам нічого їздить в Європу! - обізвалась одна лиса голова.

- Ми вже зовсім стали європейцями, хоч і самі того не примічаємо. Тільки нам потрібний національний грунт, народ, наша мова, наша рідна поезія, - промовив Радюк.

- Якої вам мови ще треба? Нащо вам інша мова? Це ж недурно, що ви встоюєте за якусь мужичу мову. Це вже сепаратизм! - так репетували вони й не могли вгамуваться. Дашкович сидів і не промовив слова.

- От знайшли якусь нову, опрічну націю. От і знайшли якийсь опрічний народ! - репетували сиві голови. Воздвиженський встав і махав руками, неначе вітряк крилами. Ользі стало трохи страшно. А Кованько трохи не прискав од сміху та все торкав ліктем Радюка.

- От послухайте мене! - промовив Радюк. - Я був недавнечко на селі: бачив, яке життя нашого народу; бачив, які там порядки. Тепер в селах більше шинків, ніж шкіл. Ті школярі, що виходять з школи, і самі не тямлягь, як себе цінувать, чи в шаг, чи в карбованець. Вони не поважають народу й своєї національності і самі не тямлять, що вони за люди! Не народ, а якусь збавлену череду писарів та панських лакеїв готує тепер народна школа на Україні. А голови обдурюють народ вкупі з писарями й жидами-шинкарями. Жиди поять народ, беруть в заставу часом останню одежину. Люди позичають гроші й дають за проценти своє поле на кілька год голові та багатирям. Це все я говорю про села. А що сказати про наші города? про порядки в городах?

Деякі схопились з місця й не дали й скінчить Радюкові.

Погаласувавши, посердившись, всі почали заспокоюваться. В залі стало знов тихо.

- Вибачайте мені! Але мені здається, що все те лихо йде од масонів, од масонських лож, - промовила Турманша, котра ще пам'ятала масонські ложі.

- Де там од масонів! Лучче скажіть - од спіритів! - сказав Радюк, котрого Кованько торкнув ліктем.

- Це все од масонів, од масонів! це не з Парижа, - сказала Турманша.

- Скрутить вас треба залізними обручами, щоб ви не вигадували нісенітниці. Лучче б ви не вчились, лучче б ви нічого не робили, били байдики, ніж мали б напхать в голови отих ідей! - репетував Воздвиженський.

- Чудно мені таке чуть од професора! - сказав Радюк.

Радюк утомився. В його аж голова заморочилась. Він встав з стільця, одійшов до вікна й обперся об одвірок. В його під самим вухом знадвору ревла страшна негода пізньої осені. Він прислухався, як вітер зміняв тони, неначе юрба голодних вовків: то свистів, то шипів гадиною, то вив звірюкою, то, зібравши всі сили, гув так, неначе силкувався перекинуть дім.

Ненароком він кинув очима на Ольгу. Вона сиділа між іншими, наче квітка в квітнику. Він втупив свої очі в її променясті очі. Йому так хотілось знайти в тих очах пораду, спокій! Ольга одвертала очі од його, і проміння її пишних очей минало його.

Радюк вийшов з гостинної в залу. Він згорнув руки й почав ходить по залі, доки трохи не втихомирилась його душа.

З гостинної вийшла Ольга, їй осточортіло слухати старечу розмову й старечу лайку. Радюк пішов до неї назустріч і почав з нею ходить по залі.

- Чи чули ви, як тільки що говорили там, як карали нас, як топтали нас в грязь?

Ольга мовчала. Вона спустила очі додолу. Він ждав од неї хоч доброго слова, хоч одного ласкавого слова для себе. А вона мовчала й слова не промовила.

- Чи чули, як нас судили, обговорювали, як знущались над нами без усякої провини? За нами нема зерна неправди, а нас мають за бог зна кого, за якихсь ворогів всього святого. Чи вже ж ви, Ольго Василівно, не оступитесь за мене хоч одним словом?

Ольга ходила, все мовчала, все не підводила голови. Радюк хотів глянуть на її очі, прочитати в їх хоч тінь прихильності до своїх думок і не міг, бо не бачив тих очей.

- Чи вже ж ви, Ольго Василівно, встоюватимете за такі думки, за такі гадки, за які отам тільки що говорилось?

Ольга все мовчала й не підіймала навіть очей. Вона неначе чогось шукала на підлозі, так пильно втупила очі в її.

- Так ви встоюєте не за мене? Чи так? Так ви стоїте за їх?

Ольга мовчала й мовчки вийшла до другої кімнати. "Коли б вона слово промовила, хоч яке-небудь слово!.. Так вона за їх, не за мене!" - подумав Радюк і пересвідчився, що втратив Ольгу навіки.

"Прощай же, моя любов! Прощай, моє щастя! Прощайте й ви, карі очі! Нащо ж ти, доле, дала нам спізнатись, коли не судила нам побратись!" - думав Радюк і почув серцем, що втратив велике щастя в житті; навіки марно згинула чиста, як світ зорі, його любов.

Радюк не сів, а впав на стілець. Його лице зблідло одразу, очі ніби туманом повились. Ольга вернулась з кімнати, тихо перейшла залу, навіть не глянувши на його, і сховалась за тими