read-books.club » Сучасна проза » Зелений дім 📚 - Українською

Читати книгу - "Зелений дім"

229
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зелений дім" автора Маріо Варгас Льоса. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 92 93 94 ... 119
Перейти на сторінку:
Ти що, рибалив?

— Так, плавав аж на Сантьяго, — кивнув головою Ньєвес. — Але не пощастило. Буде буря, і риба тікає або йде на саме дно.

— Уамбіси вже вернулись, — повідомив Пантача. — Гулятимуть цілу ніч.

— Мабуть, тому Хум і втік, — висловив припущення Ньєвес. — Я бачив, як він випливав з озера.

— Тепер він днів два-три не з’являтиметься, — сказав Пантача. — Цей дикун не перестає боятись уамбісів.

— Він не боягуз, а просто не хоче, щоб йому відрізали голову, — мовив лоцман. — Хум знає, що, коли вони п’яні, в них прокидається ненависть до нього.

— Ти теж будеш гуляти з дикунами? — спитала Лаліта.

— Я стомився, — відповів Ньєвес. — Піду спати.

— Іноді вони випливають, хоча їм заборонено, — розповідав далі Акіліно. — Коли хочуть на щось поскаржитись. Роблять собі човни, спускають на воду, підпливають до колонії й заявляють: або виконайте наші прохання, або висадимося на берег.

— А хто живе в колонії, старий? — поцікавився Фусія. — Є поліцейські?

— Ні, не бачив, — відказав Акіліно. — Там живуть сім’ї. Жінки, діти. Мають невеликі ферми.

— І відчувають до нещасних хворих таку огиду? — скривився Фусія. — Незважаючи на те, що то їхні рідні, Акіліно?

— У деяких випадках родинні зв’язки не відіграють ролі, — мовив Акіліно. — Певно, не можуть призвичаїтись, бояться заразитись.

— Отже, їх ніхто не відвідує? — допитувався Фусія. — Тобто відвідини заборонено?

— Ні, ні, навпаки, дуже багато відвідувачів, — заперечив Акіліно. — Треба тільки залізти на баржу, де тобі дадуть мило, щоб добре помився, а також змусять зняти одяг і одягти халат.

— Чому ти запевняєш, що будеш відвідувати мене, старий? — ніяк не вгамовувався Фусія.

— З боку річки видно будинки, — сказав Акіліно. — Гарні будинки, є навіть цегляні, як в Ікітосі. Там тобі буде краще, ніж на острові, старий. Матимеш приятелів, житимеш собі спокійно.

— Покинь мене на якомусь березі, Акіліно, — попросив Фусія. — Будеш припливати час від часу, привозити мені їжу. Я житиму в криївці, ніхто мене не побачить. Я не хочу в Сан-Пабло, старий.

— Таж ти ледве ходиш, Фусіє, — вигукнув Акіліно. — Невже ти не розумієш, друже?

— Але якщо ти їх так боїшся, то чому дала себе лікувати від лихоманки тому уамбіському чаклунові? — спитала Лаліта.

Шапра не відповіла, лише посміхнулася.

— Це я його привів, хоч вона й не хотіла, хазяйко, — озвався Пантача. — Він співав, танцював, плював їй тютюном на ніс, а вона не розплющувала очей. Тремтіла більше від страху, ніж від лихоманки. Думаю, що той страх її й вилікував.

Ударив грім, пішов дощ, Лаліта сховалася під покрівлею. Пантача далі сидів на поруччі, вода стікала йому на ноги. Через кілька хвилин дощ ущух, і над галявиною заклубочилася пара. В хижці лоцмана вже не світиться, хазяйко, він спить, а злива лише починається, вона застане уамбісів у самому розпалі бенкету. Малий Акіліно напевне злякався грому, — і Лаліта зістрибнула зі східців, — піду подивлюся, — перетнула галявину, увійшла до своєї хижки. Фусія саме тримав ноги у дзбанах з відварами трав, шкіра на його стегнах була червоняста й луската, як поверхня глиняних посудин. Не відриваючи погляду від Лаліти, він зім’яв пальцями москітну сітку, і Лаліта: чому ти соромишся? — зірвав її, прикрився — що в тому поганого, коли я побачу? — потім загарчав, зігнувся навпіл, намагаючись дотягтися до чобота, — Фусіє, адже для мене це не має ваги, — врешті дотягнувся й жбурнув, не цілячись. Чобіт пролетів повз Лаліту, вдарив у ліжко, але дитина не заплакала. Лаліта знову вийшла з хижки. Тепер падав дрібний дощ.

— А тих, хто вмирає, старий, — там їх і ховають? — спитав Фусія.

— Ясна річ, — кивнув головою Акіліно. — Не будуть же їх кидати до Амазонки, це не по-християнському.

— Чи ти, Акіліно, завжди будеш так поневірятися по річках? — не вгавав Фусія. — Ти ніколи не думав, що одного дня можеш померти в човні?

— Я хотів би померти в своєму селищі, — відповів Акіліно. — Вже не маю нікого в Майобамбі — ані родини, ані друзів. І все-таки хотів би, щоб мене поховали на тамтешньому цвинтарі, сам не знаю чому.

— Я теж хотів би повернутись до Кампо Гранде, — сказав Фусія. — Побачити, що сталося з моїми родичами, з друзями дитинства. Може, хтось про мене ще пам’ятає.

— Іноді мені шкода, що я не маю компаньйона, — з жалем мовив Акіліно. — Багато людей набивалися працювати зі мною, пропонували гроші на новий човен. Усіх тягне подорожувати.

— А чому ти не погодився? — здивувався Фусія. — Зараз, коли ти старий, мав би компаньйона.

— Я надто добре знаю християн, — відповів Акіліно. — Доки я вчив би такого справі й знайомив би з клієнтами, то усе було б гаразд. Але згодом він подумав би, що немає сенсу ділити надвоє прибуток, який і так малий. І оскільки я старий, то я напевне залишився б у програші.

— Шкода мені, що ми скоро розлучимось, Акіліно, — зітхнув Фусія. — Усю подорож я думав про це.

— Ця справа була не для тебе, — сказав Акіліно. — Ти був дуже марнославний, і тебе не задовольняли ті мізерні крихти, які перепадали в такий спосіб.

— От бачиш, що мені з того марнославства, — простогнав Фусія. — Ти не мав жодних амбіцій, а я закінчую життя у тисячу разів гірше від тебе.

— Не допоміг тобі бог, — мовив Акіліно. — Все на світі залежить від нього.

— А чому ж він іншим допоміг, а мені ні? — крикнув Фусія. — Чому мене знищив, а допоміг, наприклад, отому Реатегі?

— Запитай ще, коли ти помреш, — сказав Акіліно. — Звідки мені це знати, Фусіє?

— Ходімо на хвилинку, хазяїне, доки не вперіщила злива, — попросив Пантача.

— Гаразд, але лише на хвилинку, — погодився Фусія. — Щоб ті собаки не образилися. Ньєвес не прийде?

— Він рибалив на Сантьяго, — відповів Пантача. — Пішов спати, хазяїне. Вже давно загасив світло.

Вони подалися в напрямку червонястих відблисків у селищі уамбісів. Лаліта чекала біля паль хижки, з покрівлі якої ще капотіло після дощу. Невдовзі вийшов лоцман у штанях, у сорочці, — все готове. А Лаліта: я вже не хочу, попливемо завтра, скоро буде буря.

— Завтра ні, саме зараз, — наполягав Адріан Ньєвес. — Хазяїн і Пантача святкуватимуть, уамбіси вже впилися. Хум чекає на нас, відвезе до Сантьяго.

— Я не можу залишити тут Акіліно, — сказала Лаліта. — Не хочу кидати свого сина.

— А хто каже, що ми його залишимо? — здивувався Ньєвес. — Я й сам хочу забрати його з собою.

Він увійшов до хижки, через хвилину вийшов з дитиною, загорнутою в ковдру, і, нічого не кажучи Лаліті, подався в бік черепашачого ставка. Вона йшла за ним, схлипуючи, але на схилі заспокоїлась, схопилася за його руку. Ньєвес почекав, поки вона сяде в

1 ... 92 93 94 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелений дім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зелений дім"