Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

суспільств, які з різних причин нездатні констатувати смерть і майже плутають її з життям, смерть «обсало-нюють», роблять її випадком, більш чи менш типовим для цієї особи, і тон, яким про неї говорять, зовсім не означає, що цей випадок поклав усьому край. Отож мовлять: «Ви забуваєте, що такий-то помер», як сказали б: «Він дістав орден» або «став академіком», або ж — і це виходило одне на одне, бо так само позбавляло змоги бувати на раутах — «він зимуватиме на Півдні» чи «лікар прописав йому гори». Щодо людей відомих, то те, що вони залишили по смерті, ще якось допомагало згадати, що вони зійшли з круга земного. Але коли йшлося про звичайних собі древніх світовців, опріч факту, помер хто чи ні, плутанина поставала ще багато в чому, і не тільки тому, що його майже не знали чи забули про його минуле, а й тому що вже ніщо не пов’язувало його з майбутнім. І ця морока просіювання на решеті хвороби, відсутности, постійного побуту на селі та смерти старих аристократів, підтверджувала як байдужість кожного, хто вагався, так і нікчемство того, хто відійшов.

«Якщо вона не померла, з якого б то дива ніде не було видно ні її, ні її чоловіка?» — спитала стара панна, неабияка гоструха. «Ось я тобі поясню, — відгукнулася її мати, яка попри свій шостий десяток не пропускала жодного світського зібрання, — з них обох уже сиплеться порохня: де вже їм виходити у такі літа!» Можна було подумати, що біля воріт цвинтаря осіло ціле селище старих людей, загублене у мряці, з постійно запаленими гасницями. Пані де Сент-Еверт розв’язала суперечку, заявивши, що графиня д’Арпажон померла рік тому після тривалої хвороби, а за нею померла й маркіза д’Арпажон, померла, «мовби нічого не сталося» — її смерть була до пари всім цим життям, от і лишилася непоміченою, цілком виправдовуючи плутаників. Коли таким чином пані д’Арпажон було поховано остаточно, стара панна стурбовано глянула на матір, боючись, як би смерть однієї з її ровесниць не надто її «вразила»; вона вже чула, як трактуватимуть смерть її рідної матері: «Її страшенно вразила кончина пані д’Арпажон». Проте матір старої панни, навпаки, як хтось відходив у її літах, казала собі, що здобула ще одну перемогу в боротьбі із сильними конкурентами. Тепер тільки смерть інших давала їй приємне відчуття власного життя. Стара панна постерегла: начебто без прикрости сказавши, що пані д’Арпажон замкнуто в оселі, звідки знуджені старці ніколи вже не виходять, її мати ще з меншою прикрістю вислухала слова, що маркіза замешкала у граді засвіття, якого ніхто не покидає. Материна байдужість звеселила уїдливий розум старої панни. Відтоді, забавляючи приятельок, вона смішила їх розповіддю, як її мати весело затирала руки, кажучи: «Ісусе Христе, виходить, ця бідолашна пані д’Арпажон таки померла!» І в такий спосіб ущасливлювала навіть тих, хто міг радіти життю й без цієї смерти. Бо кожна смерть спрощує буття живих, позбавляє необхідности комусь віддячуватися, звільняє від обов’язку когось візитувати. Не так, одначе, сприйняв вістку про смерть пана Вердюрена Ельстір.

Одна дама пішла собі — на неї чекали ще інші ранки та два підвечірки з двома королевами. То була відома салонна кокотка, знайома мені колись принцеса де Насау. Якби вона не змаліла (через що здавалося, — бо її голова сиділа тепер значно нижче, ніж колись, — ніби вона, як мовиться, стала вже одною ногою у могилі), навряд чи можна було б сказати, що вона постарішала. Вона зосталася Марією-Антуанеттою з австріяцьким носом і чарівним поглядом, законсервованою, набальзамованою тисячею старанно дібраних протирок, від яких обличчя їй аж ліловіло. На ньому витав вираз лагідної бентеги, як у того, кому вже час іти і він під приводом, що хоче на часинку відлучитися, звіюється нишком із зали, — принцеса не могла нехтувати безлічі раутів та прийнять, де на неї ждали. Народжена майже біля підніжжя трону, тричі заміжня, довго і щедро утримувана великими банкірами, не кажучи вже про тисячі забаганок, що їх собі дозволяла, вона легко, як бузкову сукню, як свої чудові округлі очі та нафарбоване обличчя, носила трохи туманний спомин своєї багатої бувальщини. Коли вона минала мене, зникаючи по-англійському, я їй уклонився. Вона мене впізнала, потиснула руку і втопила в мене круглі бузкові очі, ніби хотіла сказати: «Ми вже вік як не бачились! Побалакаємо про це коли-інде». Вона міцно стиснула мені руку, не пам’ятаючи достоту, чи тамтого вечора в кареті, коли вона відвозила мене від дукині Ґермантської, обійшлося без любовної пригоди. Про всяк випадок вона натякнула на те, чого не сталося, а це їй було не важко, адже вона вміла розчулитися видовищем суничного торту, а якщо доводилося йти наприкінці концерту, примудрялася надати своєму розпачеві такого відтінку, ніби прощалася з усіма, але не назавжди. Зрештою, не певна, чи між нами щось зайшло, вона поручкалася потаєнці, не затрималася біля мене і не озвалася жодним словом. Тільки, як уже сказано, позирнула на мене з виразом, що означав: «Скільки води спливло!», де зринули всі її мужі та ласкавці ще й дві війни; і зірчасті її очі, подібні до соняшного годинника, вирізьбленого в опалі, зазначили по черзі врочисті години далекого-далекого минулого, яке вона спромагалася віднайти щоразу, як віталася, віталася так, наче перепрошувала. Нарешті, покинувши мене, вона пішла дрібушки до дверей, старанно обминаючи всіх, аби показати мені, що як вона зі мною і не гомоніла, то лише тому, що квапилася, аби надолужити згаяну на ручкання хвилину і не опізнитися до королеви еспанської, адже чаювати вони мали тільки вдвох. А коли дісталася порога, я подумав, що зараз вона візьме ноги на плечі. І справді, вона помчала — до могили.

Зі мною привіталася огрядна дама, і ту ж мить у голові моїй зароїлися преріжні думки. Я буркнув щось допіру по хвилі вагання, остерігаючись, що дама, впізнаючи людей не ліпше, ніж я, вклепалася, та, бачучи її певність, я злякався, що це, навпаки, хтось, із ким я був близький, і єлейно заусміхався, тимча-сом як мій погляд не переставав шукати в рисах імени, якого я не знаходив. Як школяр на випускному іспиті, замість покопатися у своїй пам’яті, пасе оком за обличчям екзаменатора, марно сподіваючись знайти на ньому відповідь, так і я, весь усміхнений, не відривав зору від щік повної дами. Мені привиділося, ніби переді мною лице пані Сванн, і мій усміх обарвився шанобливістю, а моя нерішучість почала відступати. Ще