Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

доставили боєприпаси. Прибуло поповнення. Літаки противника порушили зв'язок з одним із полків. Необхідно допомогти начальникові зв'язку якнайшвидше полагодити лінію. За дорученням командира дивізії треба поговорити з кореспондентами, які щойно прибули і цікавляться подробицями боїв за місто.

Словом, багато клопоту у начальника штабу дивізії! Але серед усіх цих невідкладних справ Стременний часто повертався в думках до подій останніх днів. Бої на підступах до міста, знайомі вулиці із слідами пожеж і бомбувань, відчинені ворота контцтабору. А потім — скуйовджена голова Єременка і його неприродно коротке тіло на носилках у дворі госпіталю. Один спогад змінювався іншим. Палата на другому поверсі і акторське брезкле обличчя цього жалюгідного зрадника — Соколова… ні, бургомістра Блінова… вірніше, шпигуна Зоммерфельда.

Стременний сам не міг розібратися, в яку саме хвилину він впізнав у людині, що лежала на ліжку, того есесівського офіцера, котрий пройшов повз нього, ховаючи підборіддя в комір, а очі — в темну тінь окулярів. Коли він перестав вірити розповіді начфіна Соколова, такій, здавалося б, простодушній і. схожій на правду? І навіщо, власне, потрібна була йому, начальнику штабу дивізії підполковнику Стременному, ця ризикована, можна сказати, дитяча вигадка — погасити в палаті світло?.. По суті, досить-таки безглузда вигадка… Хіба не можна було розпізнати в Соколові бургомістра Блінова при світлі, просто за допомогою фотографій і показань свідків? Недарма Воронцов потім був такий незадоволений. І як таке спало на думку? Звідки? Мабуть, з глибини якихось хлопчачих спогадів, з романтичної далини прочитаних колись пригодницьких книг… Зрештою, якщо казати правду, все вийшло не так вже й погано. Якби йому, Стременному, не спало на думку погасити світло, Соколов не кинувся б тікати, а саме ця його спроба втекти викрила шпигуна остаточно. Словом, виходить, що він не дарма захоплювався колись романтичними історіями, за які йому часто перепадало від старших. Так, треба признатися, він любив ці зачитані до дірок книжки, що побували у багатьох хлопчиків, про незвичайні пригоди мандрівників, мужніх, суворих і благородних, про пустельні острови і печери з захованими в них скарбами, про клаптики пергаменту з зашифрованими написами.

До речі, про зариті скарби, — хотів би він знати, куди все-таки гітлерівці запроторили картини. Воронцов, можливо, має рацію, вони десь тут, в межах міста, або, в усякім разі, не дуже далеко. Можливо, вони заховані зовсім близько, під дошками в сусідньому сараї, наприклад. Погниють там або щури їх згризуть, і ніхто навіть не знатиме…

Ні, треба все-таки заїхати до Морозова, дізнатися, як у нього там справи, чи не знайшлося людини, котра працювала в укріпрайоні, і заодно спитати, чи нічого не чути про картини. Він, здається, збирався організувати пошуки.

Другого ранку, повертаючись з полку, він заїхав у міськраду і застав Морозова, коли той приймав відвідувачів. Десятки людей терпляче ждали своєї черги у приймальній і в коридорі. Вже прибули двоє заступників голови, вони теж приймали людей, стараючись відповісти на численні запитання, допомогти чим можна.

Морозов сидів у холодному кабінеті з утомленим, набряклим обличчям. Перед ним стояла літня жінка в чорній плетеній хустці і старій, захисного кольору ватянці з акуратними синіми латками на ліктях.

— Я все розумію, — тихо говорив Морозов, — мені все ясно, Клавдіє Федорівно!

— Ні, не розумієте! — майже кричала жінка, перегинаючись до нього через стіл.

— Запевняю вас, розумію!

— У мене двадцять дітей!.. Двадцять! Ви чуєте?.. Від п'яти до чотирнадцяти років!.. І жодного поліна дров. Це ви розумієте?

— Але в мене ще немає свого транспорту. Лише три дні, як визволили місто. Почекайте трохи. Забезпечу вас у першу чергу… Ну, розберіть паркан, спаліть його. Поставимо новий.

— Паркан! — посміхнулася жінка. — Де він? Я вже не тільки свій паркан спалила, а й п'ять парканів в околиці…

— Вітаю, товаришу Морозов! — сказав Стременний, підходячи до стола. — Як працюється?

— І не говори! — Морозов з надією підвів на нього очі в припухлих повіках. — Ось, Клавдіє Федорівно, прийшла сама військова влада. — Він вказав на Стременного. — Звернемося до неї. Сподіваюся, що допоможе.

Жінка встала і швидким енергійним рухом подала Стременному руку.

— Шухова Клавдія Федорівна. Будемо знайомі. Ось розсудіть нас, товаришу командир!..

— Товаришка Шухова — завідуюча дитячим будинком, — пояснив Морозов, — вимагає від нас всього, що належить.

— Правильно, — сказав Стременний. — Правильно вимагає.

— Не заперечую, — розвів руками Морозов, — але транспорту ще немає. Підвозу не організовано. Треба почекати, перебитися як-небудь…

Шухова подивилася на нього з неприхованою злістю.

— Я то можу чекати, товаришу Морозов, — підвищила вона голос, — я скільки завгодно можу чекати, але діти чекати не можуть! І цього ви ніяк не хочете зрозуміти!..

— А що вам потрібно? — втрутився Стременний.

— Та нічого особливого, — сказав Морозов, — всього дві машини дров.

Стременний вийняв з планшета записну книжку і олівець.

— Будуть вам дрова, Клавдіє Федорівно, давайте адресу.

— Будуть!.. — повторила Шухова, важко опустилася на стілець і голосно заплакала, закривши обличчя руками.

Морозов схопився, підбіг до неї:

— Клавдіє Федорівно, що з вами?

Стременний мовчав, розуміючи, що зараз ніякими словами заспокоїти її не можна.

— Як важко!.. Як важко!.. — намагаючись стримати ридання, казала Клавдія Федорівна. — Сили вже кінчаються… Коли б ви знали, що тут було!..

— Все скоро ввійде в свою колію, товаришко Шухова, — говорив Морозов, незграбно притримуючи її за плечі. — Я радий, що ви живі. Велику ви справу зробили. Продовольством ми вже дітей забезпечили, а дрова сьогодні привезуть. Ну от і добре… А днів через десять приходьте — у нас вже все міське господарство стане до ладу. Побачите!..

Шухова потроху заспокоїлась, витерла сльози і встала.

— Спасибі, велике вам спасибі! — сказала вона, звертаючись до Стременного. — Тягар із серця зняли… Адреса ось тут, на заяві. — Вона показала на папірець, що лежав перед Морозовим.

— Не турбуйтеся, знайдемо, — усміхнувся Стременний. — Ви дуже поспішаєте, Клавдіє Федорівно?.. А то я зараз теж їду — можу вас підвезти.

Шухова кивнула головою