Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

В цю мить десь далеко пролунав одинокий постріл, потім застрочила автоматна черга. Командири прислухалися.

— Мабуть, перевіряють зброю, — вирішив Стременний і звернувся до Воронцова: — Що ж далі?

— А далі він твердить, що це справа рук одного з найбільш довірених людей Курта Мейєра — агента під номером Т-А-87. Як бачите, щоб відплатити своєму колишньому соратнику, він ладен провалити розвідника, на якого той робить найбільшу ставку.

— А хто приховується під цим номером?

— Невідомо.

— Дивно… Чому він знає лише номер, а не людину?

— Я його про це запитав. Зоммерфельд каже, що номер назвав йому сам Мейєр, коли в одній з розмов хотів показати, що він сильний і яка в нього таємна агентура. Це було ще до того, як їхні взаємини зіпсувалися остаточно. Мейєр говорив про Т-А-87 як про одного з найспритніших і найдосвідченіших агентів, котрому доручають виконувати найважливіші завдання гестапо. Але в обличчя Зоммерфельд його не знає. Не знає також, чоловік це чи жінка.

— Ну добре, — сказав Стременний, — а яке значення ці показання мають для нас? Очевидно, зробивши свою справу, Т-А-87 пішов з міста разом з гітлерівцями.

— В тім-то й справа, що не пішов, — заперечив Воронцов. — Зоммерфельд каже, що Т-А-87 залишили для диверсійної роботи. Німці переконані, що скоро вони візьмуть місто знову. Тому їм дуже важливо мати тут свою агентуру.

Ястребов задумливо похитав головою:

— З цього треба зробити всі висновки. Сьогодні ж поговорю з Корнєєвим. А ти, Стременний, дій по своїй лінії — забезпеч надійну охорону міста і всіх воєнних об'єктів.

— Слухаюсь! — сказав Стременний і встав.

Устав і Воронцов. Складаючи документи в портфель, він звернувся до Стременного, який застібав кожушок, готуючись іти.

— А знаєте, Єгоре Геннадійовичу, на мою думку, картини все-таки десь тут, у місті.

— Чому? У вас є дані? — жваво запитав Стременний.

— Ні, даних поки що немає. Але давайте поміркуємо… Т-А-87 викрав картини за дорученням Курта Мейєра в останній момент. Виходить, картини разом з іншим награбованим добром мали бути в машині у Мейєра. Машину цю ми виявили. Адже так? І справді, як вам відомо, ми знайшли в ній два важких чемодани з коштовними речами. А картин немає…

— Але ж і самого Мейєра немає, — сказав Стременний. — Картини дорожчі за те, що він заховав у свої чемодани. І, крім того, значно легші… Взяти з собою десяток рулонів не важко.

Воронцов знизав плечима:

— Можливо. Справа ця ще не зовсім ясна.

— Це вірно, — сказав Стременний, подумавши, — але і в ваших словах теж є своя логіка. Я гадаю, Морозов і Громов добре зроблять, якщо пошукають картини в місті. Поговорити з ними про це?

— Поговоріть.

В цю мить за стіною грюкнули двері, хтось швидко ввійшов у сусідню кімнату і голосно запитав, чи немає тут майора Воронцова.

Воронцов схопився і відчинив двері:

— Що сталося, товаришу Аніщенко? Заходьте сюди.

Він пропустив повз себе в кімнату старшого сержанта, невисокого, худорлявого, зовсім молодого хлопця, його безвусе, поросле світлим пушком обличчя було червоне, мабуть, від хвилювання і швидкого бігу. Він стояв перед командирами розгублений, скуйовджений, без шапки.

— Де ваша шапка? — запитав Воронцов, відчуваючи, що сталося щось погане.

Сержант, наче не розуміючи запитання, глянув на нього.

— Бургомістра застрелили! — видихнув він.

— Що-о? — крикнув Ястребов і миттю опинився між Воронцовим і сержантом. — Хто посмів?..

— Він намагався втекти, — сказав сержант, мимоволі відступаючи до дверей. — Його на допит вели… А він, собака, хотів прохідними дворами в кам'яні кар'єри прослизнути… Збив з ніг конвоїрів і побіг!..

— То невже не можна було взяти його живим? — запитав Стременний, його худорляве обличчя від хвилювання вкрилося червоними плямами. — Чорт забирай! Гірше й придумати не можна! Так по-дурному упустити…

— Ніяк не можна було, товаришу підполковник, — винувато сказав сержант. — Самі бачите, стемніло зовсім. Та й туман. А він вже за межі міста виходив. Думаємо, забереться в кар'єри — і згадуй, як звали! Якихось сто метрів залишалося… А ми будь-що хотіли його живим взяти!

Воронцов, який весь час стояв мовчки, з блідим обличчям, схопив портфель і подався до дверей:

— Аніщенко, за мною!.. Покажіть, де все це відбулося!

— Єсть!

Вони поквапливо вийшли.

А командир дивізії і начальник штабу лишилися самі. Кілька хвилин вони мовчки дивилися у вікно, за яким лежало місто. Вже курилися над будинками комини; білий в темному небі, підіймався до хмар димок. Жінки з корзинками поспішали до першого відкритого в місті магазину, в якому продавали хліб. В місто поверталося мирне життя… А на них чекає ще довгий шлях… Мине день, другий — і світанок зустріне їх десь на околиці села, в маленькій хижці. Залишиться позаду це місто, з яким у Стременного зв'язані найдорожчі спогади дитинства. Коли це він побачить його знову?

— Що ж, Стременний, — сказав Ястребов, гасячи цигарку, — рушай, мабуть, куди зібрався. Я дочекаюся твого повернення, а потім поїду в полки.

Стременний пішов. За хвилину його всюдихід проїхав повз вікно, але Ястребов уже нічого не чув. Він зосереджено схилився над картою, намічаючи, як краще підготувати частини дивізії до того моменту, коли буде одержано бойовий наказ про дальший наступ…

Цілий день Стременний не мав жодної вільної хвилини.

Виникало безліч справ, які вимагали негайного розв'язання. На артсклад