Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

Ядвігу Казимир заборонив чіпати. Мабуть, він справді її кохав…

Гадаю, усі юридичі тонкощі брав на себе адвокат, а Альфонсо зайнявся твоїм вихованням. Ти мав без зайвих труднощів перетворитися при потребі на шляхтича, а чому підготовка тривала так довго, то ти мені скажи?..

— Може, не могли знайти архіву… або підходящого моменту не було…

— Гадаю, не тільки в тому справа. По-перше, Казимир Полянський знав, що Бохенські давно гострять зуби на сусідський маєток, і вирішив використати їх у своїх цілях. На це потрібен був час. Гадаю, спочатку він через десятих людей наштовхнув Ядвігу на думку призначити пана Бохенського моїм опікуном у разі її смерті.

Гадаю, це не вони були ініціаторами влаштування моєї загибелі. Це адвокат з Рудників підкинув їм таку ідею.

Я навіть бачу, як він спочатку обережно та делікатно, а потім дедалі настирніше ходив довкола них і переконував, що я ніколи не одружуся з Евеліною, що я набрався в Парижі сучасних віянь і тільки чекаю повноліття, щоб позбутися їхнього опікунства і нав’язаної мені нареченої. Що мій батько — небезпечний колаборант, противник державного устрою, а моя мама — несповна розуму. Що він і так багато витратив на мене, а я виріс невдячним, і одного чудового дня вже майже їхній маєток упливе з-під їхнього носа. А п’ятнадцять тисяч золотих ринських — хіба це гроші? Полянській міг просто позбавити мене в суді стану і спадку, а можна було заробити на моїй смерті і мати ниточку, за яку можна смикати в разі потреби, нагадуючи винним про їхній злочин. Та й ніякі гроші зайвими не бувають…

Це теж вимагало часу.

А по-друге і найголовніше: вони хотіли, щоб ти сам зорганізував мою загибель, при свідках. Гадаю, це для того, щоб тримати тебе потім на короткому повідку і в майбутньому фактично розпоряджатися твоїм маєтком. Тому основна затримка була за тобою, я так гадаю…

Ян узяв склянку і пішов у сусідню кімнату до креденса, щоб набрати собі води. Або щоб не виказати на обличчі свого істинного ставлення до мене — організатора замаху на його життя…

— А тоді, двадцять років тому, у Накваші, — продовжив він ще за дверима, з’явившись на порозі з водою в руках і з дивним блиском в очах, — заборонивши кликати лікаря, поліцію і ксьондза, твій батько Анджей Губицький зажадає натомість перо, чорнильницю й папір, а шпика попросить доставити до нього нотаріуса з Бродів, якому можна довіряти, бо сам він нікого в цих краях не знав. За умови збереження найсуворішої секретності.

Коли на тебе дивиться людина, яка вже не жилець на цьому світі, то відмовити їй важко…

Він покличе Ядвігу і Михайла до себе. Замотаний у скривавлені простирадла, біля п’єцу, щоб хоч трохи зігрітися, він зупинить усі запитання, сльози й істерики однією фразою: «У мене мало часу, тому послухайте мене уважно. Я не зможу повторити двічі…»

Знаєш, що він придумав?

Я знову похитав головою, боячись зайвий раз дихнути. Історія найрідніших тобі людей, які так само жили, любили, ненавиділи і вмирали, вартувала, щоб про неї написали книгу. Кожне життя цього вартує. Окрім певних особин людської зграї. Я не мав на увазі Фонся…

— «Я залишаю всі свої активи, усе рухоме і нерухоме майно порівну двом дітям: Яну Губицькому і Івану Добрянському, і маю до тебе прохання, Михайле, охрестити свою дитину цим іменем. Тобі, Ядвіго, потрібне це немовля, щоб мати про кого піклуватися. Я не дав тобі цієї можливості, я не зміг уберегти нашої дитини. Пробач.

Тобі, Михайле, потрібно поставити свою дитину на ноги, але без дружини тобі буде важко. Я не кажу, що ти не зможеш одружитися вдруге, але на тебе вдома кожен буде показувати пальцем, бо людину, яку підозрювали у викраденні дітей, просто так підозрювати не будуть, сам розумієш. Якщо тебе не виженуть з друкарні Піллерів, ти все життя будеш у них посильним, і навіть якщо, припустімо, тобі вдасться відкрити власну книгарню, при владі — поляки і австрійці. Більшість книгарень, як і більшість бізнесу, належать жидам. Чи допоможе тобі, русину, хоч хтось у твоїй справі? Чи багато ти бачив русинів у сеймі та в рейхстазі? Так, ваші князі збудували це місто, але вони не втримали його у своїх руках. Можливо, щось зміниться з часом, але підозрюю, що не скоро…

Тому я пропоную угоду: ти, Михайле, займеш моє місце, візьмеш моє ім’я і займешся моїм маєтком. Мене тут ніхто не знає, а батькові я вже написав листа, де пояснив своє рішення і попросив зберігати таємницю. Пройшовши підпільну школу та Шпільберг, він знає, як це робиться. Завжди можна буде сказати всім, що після контузії ти не все пам’ятаєш. Взамін ти отримаєш гроші, становище в суспільстві і можливість зібрати в цьому домі таку бібліотеку, яку забажаєш… Тільки поменше потрапляй у салони вищого товариства, де хтось може знати мене особисто. І всі листи диктуй, а не пиши власноруч, звалюючи на поранену руку, а підписи став лівою. Свого батька ти, гадаю, зможеш умовити переїхати в інше місто, де вам буде простіше зустрічатися. Впевнений, що йому несолодко зараз живеться в себе вдома…

Ти, Ядвіго, зможеш заопікуватися немовлям, як власним сином, тебе буде кому захистити. Ти розповідатимеш усім, яким чудом було повернення твого чоловіка з трирічного полону, тому що це буде правдою, але ти більше ніколи не поїдеш до Кракова, тому що там тобі доведеться багато брехати, а ти цього не вмієш…

Я не виключаю, що тобі, як набожній католичці, буде дуже складно призвичаюватися до нових умов, бо перед Богом ти не будеш дружиною Михайла, хіба перед людьми. Але ти завжди можеш попросити ксьондза провести обряд повторного благословення, начебто для укріплення вашого шлюбу.