Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

Балч підходить до неї, бере за руку нижче ліктя, якось приязно, по-змовнидькому.

— Ні! — повторює Агнешка.

— Чому ж це, якщо ваша ласка? — він ще міцніше стискає Агнещину руку.

— Цього не можна продати, товаришу Балч,— відповідає вона тихо і твердо,— а тільки знищити!

Увесь час тиснучи руку Агнешки, Балч промовляє з різким, нетерплячим докором:

— Не втручайтеся, не вчіть мене. Стільки разів уже казав це, і що ж? Нічого. Я зроблю так, як сам захочу. Хто мені заборонить?

— Побачите хто!

Балч підходить до неї впритул, обличчя в обличчя.

— Ти погрожуєш мені?

— Це залежить тільки від вас.

— Чорти тебе принесли. Завжди все псуєш.

— Я прошу востаннє.

— Я вже просив. І що ж? Говори, говори.

— Ти не просиш. Ти примушуєш.

— Називай це, як хочеш. Відповідай!

— Ні! Ніколи! Я скаржитимусь.— Біль в руці від його потиску стає нестерпним,— Пусти!

— Пиши. Але відразу ж спаковуй манатки.

Відвертається від неї, однак, стоячи поряд, ще міцніше стискає Агнещину руку, яка вже дерев’яніє, а біль переходить у нечутливе, млосне тепло. Вона зціплює зуби, щоб витримати, не крикнути. А навколо — облога людських очей. В наростаючому шумі у вухах чує, ніби здаля, слова Балча:

— ...до сівби ще далеко, я подбаю про зерно для вас. На медогляд всі, хто схоче, записуйтесь у вчительки. Тепер ти, Зависляку...

Зненацька Балч замовкає, бо разом з усіма чує від Дороги все ближчий гуркіт автомашини.

— Я звільняю тебе, Зависляку, з твоєї,— голос його зазвучав іронічно,— посади. Ти не підходиш. Замкни Двері, ключ віддай мені. Клубом займуся сам. Треба подумати, як відзначити роковини. Прибудуть гості, ми не можемо осоромитися. Купу ж брухту не продамо. Котел або відремонтуємо, або купимо новий. Це думка і вчительки.

Гуркіт затих. Десь недалеко грюкнули дверцята і знову загуркотів мотор.

— Неправда! — кричить Агнешка.

Хтось біжить, шарудячи чобітьми по дрібних камінцях, а ще хтось, другий, за ним. Балч випускає руку Агнешки, З-за щербатого муру, приязно вітаючи присутніх внизу, з’являється чоловік, якого Агнешка відразу впізнає. Кремезна постать, русявий чубчик над лобом.

Зависляк, згорбившись і приховуючи раптовий переляк в очах, задкує від порога, намагається сховатися за спинами тих, що збилися в найгустіший гурт. Балч зупиняє його заспокійливим порухом брів.

— А це що, Псякреньтка,— гість роздивляється по людях,— Збори просто неба?

Простягає Агнешці руку, та подає йому ліву руку й підтверджує:

— Атож, збори.

— Контузія? — стурбовано висловив він здогад, показуючи на її руку.

— Ні, так собі. Минеться.

Зюлковський огледівся, відшукав очима Тотека, який був тут же, коло муру, швидко махнув рукою, щось підморгнув, чи то заспокоюючи, чи, може, жартівливо виказуючи своє розчарування.

— Ви здивовані,— звернувся гість до Агнешки,— що я знову тут? Що ж, коли не гора до Магомета... Ні, не те. Просто випала нагода, от і скористався. Певно, ви ще більше здивуєтеся в школі. Ні, зачекайте. Можете докінчувати вашу розмову, поки там лікар розкладе свої інструменти.

І до Балча:

— А я до вас, товаришу Балч. Якщо дозволите, хотів би з вами побалакати. Але, може, не тут.

— Звичайно. Прошу до мене.

Балч швидким поглядом зміряв Зависляка, що скулився під муром, і, чемно припрошуючи приїжджого, пропускає його перед себе. Обоє йдуть до дороги. З-під муру вибігає Тотек і зникає, зсуваючи за собою лавини щебеню.

І тільки тепер юрба полегшено зітхнула, почулося неголосне:

— Збараніло зіллячко.

— Якби він сказав відчинити й заліз туди...

— Не додумався, дурний. Збори йому привиділися.

— А ви, пані, гарно граєте,— криво усміхаючись, однак якось не без похвали сказав Пащук.

Отакі вони, дивується Агнешка, ці люди. Можуть гризтися в своєму замкнутому кубельці, та при першій же загрозі ззовні перетворюються в мур непроникної, мовчазної змови. Ні, вона не здобула б їхньої прихильності, якби навіть викрила їхню кривду, якби навіть захищала їх.

— Неправда,— відказує Агнешка Пащукові.— Я не граю. Це ж були збори. Ваші збори.

— Де там! — відмахнувся Пащук.— Що ми можемо вдіяти? Чиясь інша голова відає цим, не наша.

— Бо ви самі так хочете. Все можна змінити.

І відразу в Агнещині слова вплітається повний запеклого, бурхливо-схвильованого розпачу вигук старшого Оконя:

— Треба змінити війта! Війт нам потрібний, а не економ!

Присутні захвилювалися; здається, в них пробудилася довго стримувана відвага.

— Міхале, чи ти, бува, не хворий! — застерігає брата Юзек Оконь.