Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

«Спочатку я був членом групи [Райха], — Бріль пізніше писатиме у своєму дописі про Райха у “Першопрохідцях психоаналізу”, — але ставало очевидним, що відбулася зміна особистості, і він уже не був тим колишнім Райхом із семінарів психоаналітичної терапії у Відні. Поступово дійшло до того, що якщо хтось намагався дати йому якусь вартісну пораду (а такі лунали у розмаїтті категорій, наприклад, чи уникати конфлікту, як ефективніше пристосуватися до життя в новій країні, чи то припущень щодо медичного ліцензування), Райх реагував на них щораз серйознішими випадами дратівливості та ворожнечі; тепер, за такого стану справ (який не надавав підґрунтя ані для особистого, ані професійного розуміння) подальша асоціація стала неможливою й наші співвідносини завершилися».

Справи пішли так, що не надто й нагадували Райхові те, як він збирався почати в Америці усе заново, і це його трохи роздратувало. У своєму сховку в штаті Мен він написав листа до півдесятка своїх прихильників із проханням не обливатися надмірним оптимізмом щодо його ліків від раку; ні, він у їхній ефективності не сумнівався, але боявся, що чим більше надій вони на них покладають, то більш вірулентною буде їхня реакція на будь-яке розчарування. Райх писав, що оргонна терапія «точно спроможна знищити розвиток ракових пухлин. Це доведено фактом, що пухлини в усіх частинах тіла зникали, чи то зменшувалися в результаті їхньої дії. Жодні інші ліки в світі не могли заявити про такий ефект». Але Райх застерігав: «Неврози та руйнівні звички характеру ховаються за місцевими раковими пухлинами й у будь-який момент готові вистрибнути зі своєї засідки й винищити успішність нашої боротьби із пухлинами усіма можливими способами»{412}.

У «Біопатії раку» (1948) Райх складе перелік, а радше список-пересторогу ускладнень, які за певних обставин могли звести дію його фантастичного лікувального засобу нанівець. Наприклад, він писав, що акумулятор міг заряджати своїх пацієнтів сексуальною енергією так сильно, що ті просто не витримували таких її доз і згодом уникали лікування, побоюючись приладу. Ще в одному випадку оргонна терапія призвела до рецидиву дитячої клаустрофобії, що автоматично унеможливило використання акумулятора в лікувальних цілях; інколи, коли тіло вдавалося до секреції токсичних відходів, які залишалися у ньому пухлиною, що починала розсмоктуватися, вони застрягали де-не-де в тілі, що також призводило до катастрофічних наслідків. Був і пацієнт, який не звернувся до нього вчасно, бо ж дійшли чутки, що Райх — божевільний. У цьому випадку «бовкання легковажних колег коштувало людського життя», — грізно писав Райх.

У листі до своїх адептів Райх радив людям триматися гурту й гартувати себе до «плачевних втручань у їхні справи та публічної засуди», перш ніж придатність їхнього методу лікування визнає широкий загал. Їхня робота ставила під загрозу добробут індустрій медикаментів та видобутку урану, представники яких були готові на все, лиш би конкурентоспроможна оргонна радіація втихла (Едісон, казав Райх, також не надто чекав підтримки від видобувачів гасу, коли працював над своєю електричною лампою). У передочікуванні дезертирства Райх сказав тим своїм учням, які перебували в непевності, аби ті покинули його серйозний проект одразу, допоки не почалися серйозні неприємності.

Того року, коли Райх уперше зустрів Фрейда, один із Фрейдових учнів щойно було вкоротив собі віку, одночасно повішавшись й застреливши себе. Передсмертна записка Віктора Тауска адресувалася Фрейду. «Немає у мене меланхолії, — йдеться в ній. — Моє самогубство — найздоровіший, найпристойніший вчинок мого неуспішного життя». Тауск був учнем Фрейда, який відмовився аналізувати його, відправивши до Гелен Дойч. Коли Тауск помер, його есе «Біля витоків “Машини впливу” у шизофренії», яке з того моменту входить до когорти класичних праць з психіатрії, лише опублікували. Райх зустрів Фрейда того ж року, й часто припускають, що він зайняв у психоаналітичних колах саме звільнене Тауском місце. 1923 року Райх виступив із доповіддю на зустрічі Віденського товариства психоаналітиків, у якій йшлося про інтроспекцію в пацієнтів-шизофреніків і в якій Райх підтверджував безліч вишуків Тауска.

У своїй статті Тауск описував вишукані механічні засоби, які параноїдальні шизофреніки винаходили у своїх уявах, аби пояснити свою ментальну дезінтеграцію. Коли кордони між світом зовнішнім та розумом шизофреніка ламаються, переконував Тауск, пацієнт почасти відчуває, що його переслідують «машини дивної натури», які, скоріш за все, працюють на радіохвилях, телепатії, рентгенівських променях, невидимих дротах чи то інших незбагненних силах. Також, як вони вірили, машинами керували вороги, які використовували їх як інструмент тортур та контролю свідомості, й вважалося, що ці «водії» здатні імплантувати й вирізати ідеї та почуття, та навіювати біль на відстані. Пацієнти зазвичай закликають усі сили, відомі технологіям, аби пояснити незрозумілі принципи роботи цих машин. Однак вони завжди переступають через спроби надати зв’язну версію їхньої функції: «Усі відкриття людства, — запевняв Тауск, — розглядаються як такі, що не в змозі адекватно пояснити незбагненні сили цієї машини».

Машини впливу характеризуються своїми проблемними винахідниками та хитромудрими конструкціями, що складалися з «коробок, кривошипів, важелів, коліс, дротів, батарей тощо». Інколи ці прилади вважалися їхнім відображенням, двійниками, підсвідомими відтвореннями їхніх фрагментованих тіл, а якщо ще точніше, то їхніх сексуальних органів. Аби пролити світло на витоки цього шизофренічного марення, Тауск розповідав казку із нещасливим кінцем про Наталію А., 31-річну колишню студентку кафедри філософії. «Впродовж останніх шести з половиною років, — писав він, — її переслідував її двійник, який прийняв форму витягнутого саркофага; торс був відкритим, мов кришка труни, і обшитим зсередини вельветом чи то шовком — так, аби на його темному тлі було видно внутрішні робочі процеси машини, які складалися із батарей, що за задумом слугували внутрішніми органами». Вона думала, що моторошний прилад, який маніпулював нею, функціонував на засадах телепатії і що керував ним її ревнивий прихильник, один із її старих професорів з коледжу; коли він вдаряв машину, вона відчувала біль, коли труцькав геніталії саркофагу, вона відчувала приплив збудження.