Читати книгу - "Жінка в пісках"

за схований у кишені пневматичний пістолет... кінець кінцем відповідатиму тільки я сам. Удача маски не була чимось випадковим, що вистрибнуло на світ, мов кролик із шовкового капелюха фокусника, а частиною мене самого, яка проникла крадькома, бо сторожа — моє справжнє обличчя — перекрило всі входи й виходи. Теоретично я розумів, що так мало бути, але не міг збагнути характер маски в цілому, наче втратив пам’ять. Спробуй уявити собі моє роздратування, коли абстрактне «я» не вдається наповнити змістом.

Я був дуже стривожений і вирішив непомітно натиснути на гальма.

«В чому причина невдачі з тим тридцять другим зразком: погано проведений дослід чи неправильна гіпотеза?»

Зачепивши важливе для нашої лабораторії питання, я вирішив нагадати собі про власне становище. Я висловив гіпотезу, що між зміною модуля пружності під впливом температури й тиску в деяких високомолекулярних речовинах існує функціональна залежність, і наслідки дослідів підтверджували її. Та от останній, тридцять другий, зразок своїми даними поламав мої сподівання, і я опинився в глухому куті.

Однак маска тільки трохи невдоволено насупила брови. З одного боку, мені здалося це зовсім природним, а з другого — я відчув себе ображеним...

Зауваження на полях. З самого початку маска призначалася тільки для мого одужання. Та коли подумати, що гість, якому я дав притулок, захопив мій дім, то про самолюбство не варто й згадувати її.

...І тоді я випалив:

— Ну скажи, ким ти хочеш стати? Якщо я захочу, то можу зірвати тебе хоч зараз.

Але маска спокійно пропустила ці слова повз вуха й безтурботно мовила:

— Ти, мабуть, розумієш, що я — ніхто. Досі я добряче потрудилася, щоб кимось стати, а тому скористаюся цією нагодою, відмовлюся від жалюгідної долі знову стати кимось. Зрештою, певно, і ти, щиро кажучи, не хочеш зробити мене кимось іншим. А навіть якби й хотів, то не зміг би. Отож краще залишимо все так, як є. Поглянь! Робочий день, а така тиснява... Тиснява виникає не тому, що люди скупчуються, а, навпаки, люди скупчуються, бо тиснява. Повір мені: і ті довговолосі, як волоцюги, студенти, і цнотливі жінки, нарум’янені, як розпусні актриси, і неохайні дівки в модному вбранні, наче кістляві манекени — всі хоч на мить, хоч в уяві намагаються стати ніким, а тому змішуються з юрбою. Чи, може, ти збираєшся запевняти, ніби ми зовсім інші?

Я не знав, що відповісти. І не міг знати. Бо свої твердження маска придумувала моєю головою. (Напевне, ти зараз посміхаєшся? Та ні, сподіватися чогось такого — це вже занадто. Я пожартував, але не для того, щоб розвеселити. Я був би задоволений, якби ти визнала, що в моїх словах є принаймні частка правди, але...)

Переконаний або вдаючи, що переконаний такими доказами, я вирішив більше не опиратись, а дозволити масці чинити на свій розсуд. І тоді вона негайно придумала на диво логічний план, не менш сміливий, ніж випадок із пістолетом — підійти до нашого дому й подивитися, що там відбувається. Ні, не на дім подивитися, а на себе самого. Перевірити, наскільки я зможу витримати випробування роллю спокусника. Оскільки в глибині душі я мав якусь надію, хоч і не міг виразити її словами, то з радістю послухався маски.

Постскриптум. Я не збираюсь себе вихваляти, але, здається, я був дуже добрий — так, ніби заради геліоцентричної теорії будови Всесвіту проповідував геоцентричну. Ні, я не вважаю, що доброта — маленький злочин. Від самої згадки про те, до чого вона призводить, з усіх пор мого тіла наче виповзають, звиваючись, черв’яки сорому. Якщо я соромлюся перечитувати написане, то ще більшу незручність відчуваю, уявивши собі, як ти це читаєш. Хоча і я знаю, що геліоцентрична теорія правильна... Безперечно, я перебільшував власну самотність... я вірив, що вона безпросвітніша, ніж у всього людства. Як свідчення мого каяття, з наступного зошита я викреслю всі речення, в яких буде хоч найменший натяк на трагедію.

Сірий зошит

Приміська електричка, якою я звичайно їздив на роботу, вразила мене такою новизною, наче після п’яти років розлуки, а не п’яти днів. Та це й не дивно. Бо цю дорогу я знав настільки, що не заблудився б навіть із заплющеними очима, а для маски вона була незнайомою. Якщо вона і пригадувала її, то лише тому, що ще в лоні, перед народженням, мріяла про неї.

Так, справді... Навіть хмари, схожі на оброслі білою бородою стародавні руїни, я впізнавав з вікна електрички... Нутро маски ніби купалося в розчині соди, на поверхню якого спливали малесенькі бульбашки... Я інстинктивно витер сухе чоло зворотним боком долоні й відразу оглянувся — на щастя, ніхто не помітив мого промаху... Тільки зберігаючи певну відстань до інших людей, я зможу з ними спілкуватися... Раптом до горла підступив сміх... Збудження, наче я вторгся на ворожу територію, змінилося спокоєм, як від повернення на батьківщину; докори сумління, ніби за скоєний злочин, змінилися радістю зустрічі... Я сам собі пан... З блаженним відчуттям пацієнта, хворого на шлунок, якого нарешті звільнили від дієти, у лад із погойдуванням вагона я почав з усієї сили тягтися, ніби вусики лози, до твого білого чола, блідо-рожевого шраму від опіку на зап’ясті і гладких обрисів щиколотки, що нагадувала внутрішність черепашки.

Що, занадто несподівано? Думай собі, як хочеш. Навіть коли ти й скажеш, що це марення сп’янілого від маски — я не маю підстав заперечувати. Справді, в цих нотатках я вперше так пишу про тебе. І не тому, що поводився з тобою, як з грішми, відданими на терміновий вклад,— скоріше мені здалося, що не маю на це права. Безликому привидові оцінювати твоє тіло — це безглуздіше, ніж жабі судити про пташиний спів. Тільки завдам собі болю, а потім, напевно, і