Читати книгу - "Наречена Шульца"

А ці його учні… Які тепер раптом в один голос так обожнюють „пана Професора”.

Велика каталожна картка кудись поділася, але мені здається, що багато речей повторюється… Ти був їхнім метром, яким раптом зацікавився світ, тож напружували пам’ять, загострювали забуті почуття. От, є. Навіть кілька.

— ПРОФЕСОР. Довгі, тонкі пальці. Бачу їх, коли вони постійно малюють.

Робив невеликі й нервові кроки.

Жахливо худий, чорний, мав дивну ходу, наче Мефістофель. Був м’який, але часом вибухав гнівом, якщо ми йому занадто дошкуляли, і тоді гатив журналом по кафедрі.

Щось постійно жував. Здається, зерна натуральної підсмаженої кави, не солодощі.

Залюбки малював портрети учнів.

— НАВЧАННЯ. У темному двоповерховому будинку гімназії було два найприємніші місця: де перебував професор Шульц і де стара дружина двірника продавала вафлі.

Бачу темну кімнату, вглибині, а в ній світяться білим кольором моделі — гіпсові макети якихось міфологічних постатей, капітелі колон, іонійських, доричних… Ми все це малювали…

Розповідав про віденські галереї, античну архітектуру, пропорції та перспективу…

Читав нам і пояснював на уроці „Філософію мистецтва” Тена.

— ХАРАКТЕР. Безпорадний перед учнями. Невимогливий. Не зважав на тих, хто не мав таланту до малювання. Ставив четвірки і більше ними не займався.

На уроках малювання й ручної праці завжди була найбільша метушня, там найкраще „передиралися” домашні завдання і смакували канапки, куплені у пані Ліберової, яка тримала внизу крамничку.

Мав математичні здібності. Любив розв’язувати задачі на геометричні проекції. Часом допомагав із завданнями з фізики.

— КАЗКИ. Розповідав казки. Про корабель або полум’я вогню. Тільки так міг нас заспокоїти.

Це були казки, в яких олівець, звичайнісінький стругач (таку назву шкільні програми вигадали для рубанка) чи крива піч мали свої історії, і їхнє життя нагадувало наше, людське, але на цьому тлі зазвичай була сумна усмішка хворої дівчинки, яка тужить за сонцем.

Захопливо розповідав казки із „Тисячі та однієї ночі”. Говорив красиво і звабливо. У класі тоді панувала мертва тиша.

Розповідав власні казки, переінакшував чужі. Часто повторювався той самий мотив: дитина, її пригоди, іноді її дивна доля. Якщо у класі було тихо, закінчував казку лагідною усмішкою, наче перепрошував. Виходив з класу швидко, згорбившись.

Ну, от. Можна вірити, можна не вірити. Точніше — трохи в цьому є правди, а трохи вигадки. Як це буває в більшості спогадів, ґвалтовно викликаних з минулого.

Але краще б собі оті всі хлопці детальніше пригадали, як вони зневажливо ставилися до нього. „Шульц”, „Бруньо” — от ким він завжди був для них… Без жодної поваги, стриманості та звичайної ввічливості. Писав про це в листах. Про цю „голоту, яка гарцювала на його нервах”. Яка мука, які приниження!

Без жодних зусиль можна знайти ці слова. Замість того, щоб тепер вигадувати. Мабуть, з добрих поривань, але не завжди. Бо ці колишні паняночки, наприклад, залюбки верзли про одне й те саме: то про його руку, що ковзала вгору по їхньому стегну, то про сопіння над дівочою потилицею. Ну, прошу вас, схаменіться… Це й зараз був би добрячий скандал, а що вже казати про тодішні часи, до війни…

Або той реальний знайомий Бруно зі шкільних років — майбутній меценат Хаєс[225] із Кракова… Ця історія зачепила її особисто. По стількох роках. Лише тепер дізналася, що він також у 1948 році відповів на оголошення Єжи Фіцовського. І надіслав справжній трактат про Бруно, про його творчість — про неї також! „Якась Юзефа Шелінська” — так написав про неї. Та ще й зробив з неї дружину Бруно! Зрештою в наступному листі спростував це, навіть досить розсудливо пояснюючи, чому їй, католичці, та Бруно, який не належав до жодного віровизнання, так складно було побратися… Але решта міркувань — то були якісь вихваляння безглуздим красномовством. Шановний адвокат брався за теми, про які не мав найменшого уявлення.

Особливо про творчість Бруно мудрував,