Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

допомагати. Під усім своїм брудом потогінні підприємства є чіткою ознакою промислової революції, що починає змінювати Азію». Після опису жахливих умов — робітникам не надають перерви для відвідування туалету, на них впливають шкідливі хімікати, вони змушені працювати сім днів на тиждень — вони роблять висновок: «Азійські робітники злякалися б ідеї американських споживачів бойкотувати певні іграшки чи одяг на знак протесту. Простий спосіб допомогти найбіднішим азіатам було б купувати у потогінних підприємств більше, а не менше»[264].

Ви ще не переконані? Пол Круґман показує сумний приклад хороших намірів, що привели до поганих наслідків:

1993 року виявилося, що до пошиття одягу для магазинів Wal-Mart у Бангладеш залучаються діти, і сенатор Том Гаркін запропонував законодавчо заборонити імпорт із країн, де використовується праця малолітніх. Прямим результатом цього стало те, що текстильні фабрики в Бангладеш перестали використовувати дитячу працю. Але чи пішли діти назад до школи? Чи повернулися вони до щасливих домівок? Згідно з Oxfam — ні; виявилося, що звільнені малолітні робітники дістали ще гіршу роботу або опинилися на вулиці, і значна частина з них мусила зайнятися проституцією[265].

Ой.

Уподобання змінюються зі зміною доходів, особливо стосовно довкілля. Бідних людей хвилюють інші речі, ніж багатих. За глобальними стандартами, бідність не означає користування Ford Fiesta, коли ви хотіли BMW. Бідність — це спостерігати, як ваші діти вмирають від малярії, бо ви не можете дозволити собі купити антимоскітну сітку за п’ять доларів. За тими самими стандартами кожен, хто читає цю книгу, багатій. Найшвидшим способом закінчити будь-яку осмислену дискусію навколо глобалізації буде розіграти екологічну карту. Однак давайте зробимо просту вправу, щоб показати, чому може бути абсолютно неправильно нав’язувати наші екологічні вподобання решті світу. Ось завдання: попросіть чотирьох ваших друзів назвати найгострішу екологічну проблему у світі.

Поб’юсь об заклад, що принаймні двоє з них назвуть глобальне потепління, і жоден не згадає питну воду. Однак недостатній доступ до безпечної питної води — проблема, що легко вирішується шляхом підвищення стандартів життя, — вбиває два мільйони людей щорічно і приносить хвороби ще половині мільярда осіб. Чи є глобальне потепління серйозною проблемою? Так. Чи буде це вашою найпершою турботою, якщо діти у вашому місті регулярно помиратимуть від діареї? Ні. Перше помилкове судження стосовно торгівлі й довкілля — це вважати, що бідні країни повинні дотримуватися тих самих екологічних стандартів, що й розвинений світ. (Дебати навколо безпеки робочих місць майже ідентичні.) Виробництво товарів зумовлює появу сміття. Пам’ятаю першу лекцію з курсу екологічної економіки, коли запрошений професор Пол Портні, колишній голова неприбуткової організації Resources for the Future[266], зазначив, що сам процес виживання передбачає створення сміття. Необхідно однак зважувати вигоди від того, що ми виробляємо, і витрати на виробництво включно з відходами. Той, хто комфортно живе на Мангеттені, може вважати ці витрати і вигоди відмінними від тих, що наявні в житті на межі виживання в сільському Непалі. Тому торговельні рішення, що впливають на довкілля в Непалі, мають ухвалюватися в Непалі, якщо визнати, що екологічні проблеми, які переходять через політичні кордони, вирішуватимуться завжди одним і тим самим способом, тобто через багатосторонні угоди й організації.

Уявлення про те, що економічний розвиток внутрішньо шкідливий для довкілля, у будь-якому разі може бути хибним. У короткостроковій перспективі фактично будь-яка економічна діяльність породжує сміття. Якщо ми виробляємо більше, то й забруднюємо більше. Однак справедливо і те, що, коли ми стаємо багатшими, то приділяємо більше уваги довкіллю. Ось іще одне завдання. У якому році якість повітря в Лондоні досягла найгіршого рівня за всю історію? Для того, щоб полегшити пошук відповіді, підкажу набір варіантів: 1890, 1920, 1975, 2001 рік. Відповідь — у 1890 році. Насправді нинішня якість повітря у місті краща, ніж у будь-який інший час після 1585 року. (Не можна домогтися абсолютної «чистоти», коли готуємо їсти на відкритому вогні.) Якість довкілля — товар розкоші в технічному сенсі цього слова, — це означає, що ми цінуємо його більше, коли стаємо багатшими. У цьому полягає одна з потужних вигід глобалізації: торгівля робить країни багатшими, багатші країни більше дбають про довкілля й мають у своєму розпорядженні більше ресурсів для боротьби із забрудненням. Економісти вважають, що різні види забруднення збільшуються, коли країна стає багатшою (коли кожна сім’я купує мотоцикл), а потім зменшуються на подальших етапах розвитку (коли ми відмовляємося від етилованого бензину і вимагаємо ефективніших двигунів).

Критики торгівлі припустили, що надання права окремим країнам самим ухвалювати екологічні рішення приведе до «гонки на дно», коли бідні країни конкурують у бізнесі, знищуючи своє довкілля. Цього не сталося. Світовий банк нещодавно зробив висновок після шести років досліджень: «Рай для забруднень — країни, що розвиваються, дають притулок брудним галузям промисловості — не матеріалізувався. Навпаки, бідніші нації і громади намагаються зменшити забруднення, бо зрозуміли, що переваги від зменшення забруднення більші за витрати»[267].

Зміни клімату — складніший випадок, бо викиди вуглецю — це ситуація з нульовою сумою, принаймні в країнах, що розвиваються, в короткій перспективі. Великі країни, що швидко розвиваються, на зразок Китаю та Індії, мають ненаситну потребу в енергії, і для задоволення цієї потреби вони використовують переважно вуглецеві види палива. Китай вельми залежить від вугілля, що залишається особливо загрозливим джерелом СО2. Торгівля збагачує ці країни. Тому вони потребують усе більше енергії. Виробляючи більше енергії, вони збільшують викиди СО2. У цьому й проблема. Як її найкраще вирішити?

Якщо ви гадаєте, що треба обмежити торгівлю, дозвольте подати вам дещо іншу версію того ж основного виклику. Китай та Індія посилають усе більше й більше своїх громадян до університетів (одночасно розширюючи базову освіту). Освіта збагачує Китай та Індію. Оскільки вони стають багатшими, то використовують більше енергії… Бачите, до чого я веду? Може, треба заборонити освіту?

Ні. Відповідь на проблему з СО2 — стимулювання розвитку в Індії, Китаї, Сполучених Штатах і деінде таким чином, щоб це зводило до мінімуму шкоду для довкілля. Найкращий спосіб зробити це — стимулювати відмову від використання брудних джерел енергії, вводячи такий собі вуглецевий податок, скоординований між країнами. Якомога швидше, бо Індія й Китай ухвалюють рішення щодо свого розвитку, зокрема, про будівництво електростанцій, що впливатимуть на нашу Землю ще п’ятдесят років.

Пропозиція утримувати людей у стані бідності, бо це добре для планети, є економічним і моральним банкрутством.

Бідність — це гидко. Директор