Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вітка зітхала, дивилася на воду.
— А ти забудь… Тепер же все кльово?
— Можна в тебе сьогодні переночую? — спитала Майка. — А завтра житло якесь собі підшукаю.
— Блін! Вона ще питає?! Та живи…
— Віддячу тобі за все, Вітко! — геть розчулилася Майка. Заплакала беззвучно. — Дай мені тільки роздихатися… Не будеш офіціанткою. Присягаюся! Ми ще з тобою…
Та Київ не давав роздихатися — висмоктував сили з першого дня.
По темному повернулися до Вітчиної хавірки. Вітка вийшла з автівки, роззирнулася.
— Ні! Під домом таку кльову тачку лишати не можна! Тут наркоманів до біса!
Замість спати, подалися шукати платну автостоянку на Воскресенці. Биту годину вешталися дворами й підворіттями, врешті домовилися з дядьком-охоронцем території якогось підприємства, побігли назад до Вітчиного дому, перехрестилися, що тачка ціла, відігнали її, повернулися додому — сил катма.
— Нічого… Скоро віддам автівку — перестану над нею тремтіти, — сказала Майка.
— Нащо віддавати? Катайся!
— Не можу… Маю віддати. У дитячий будинок, приміром. За те, що одужала, — вимовляє Майка, раптом розуміє — так і стане! Заради того автівку в Реп’яхів забрала. Заради справедливості.
— Нормально… Хай дітей возить крута тачка. Моєму б малому сподобалося, — підтримала Вітка. — Тобі о котрій на роботу?
— О дев’ятій.
— Звідси о пів на восьму виїжджати треба. Інакше не встигнеш, — попередила подруга.
Майка залишила кволого Хауса на Вітчиній кухні поряд зі шматком магазинної курятини. Виїхала о сьомій. За годину крокувала до кабінету начальника відділу Нестора Слободяника, який із цього дня мав стати її робочим місцем. Сумніви роздирали: «А як Чертог із неї познущався?» Майка прийде зараз — обсміють її всім кагалом, знову на вулицю викинуть.
Розчахнула двері Несторового кабінету — від серця відлягло: Чертог дотримав слова — у затишному, комфортному приміщенні не лишилося жодної речі колишнього начальника відділу.
Майка всілася за стіл, розклала перед собою папери: з чого починати? Заглибилася в нормативні документи, розгорнула перший — з об’ємного тома випала записка. «Сука!» — прочитала.
Усміхнулася недобро.
— Що, Несторе… Думав, минеться?
Зціпила зуби — годі відволікатися! Забрала тільки те, що заслужила! Ще всім доведе…
За десять хвилин до дев’ятої приміщення відділу, що воно відділялося скляною, запнутою портьєрою стіною від кабінету начальника, наповнилося голосами й звуками: колишні Майчині колеги жваво обговорювали раптове звільнення Нестора Слободяника, гадали, кого ж над ними посадять.
Рівно о дев’ятій Майка розчахнула двері кабінету — колеги очманіли, замовкли. Майка бачила, як потьмянів Ігор Росов, здивовано усміхнувся Макс Пічкун, перезирнулися дівчата… Тільки Руслана Вирва спокійно сиділа за колишнім Майчиним столом, приречено гортала підручник з іспанської. «Шкода, Хауса не прихопила, — промайнуло. — У них би взагалі дах зірвало».
— Всім привіт, — усміхнулася холодно. — На місці Слободяника я! Є запитання?
— І як тепер тебе звати? Майєю Михайлівною? — усміхнувся Макс Пічкун.
— Можна. Зробимо так. По черзі до мене в кабінет. Кого не викличу — той звільнений. Зрозуміло? Максе! Ти перший! Прошу! Поговорю з тобою, скажу, кого покликати наступним.
— Тобто… Мене точно не звільниш?
— Точно! — Майка ковзнула поглядом по головах колег, пішла до кабінету.
Кожного мордувала довго. Випитувала, що нового в роботі сталося за час її відсутності, які нові нормативні документи, підзаконні акти і закони впливають тепер на проблему сертифікації імпорту, який ступінь завантаження кожного співробітника, чи є сенс перерозподіляти функціональні обов’язки і яка, врешті, атмосфера в колективі.
Передостаннім заходить Росов. Француз! Усміхається іронічно, знизує плечима, вмощується навпроти Майки.
— Ти мене вражаєш, Елізо!
— Не смій називати мене Елізою!
— Ну, як ти мені заборониш? Звільниш? Прошу! І коханцем твоїм я не стану. Чуєш? Я не спатиму з тобою, Елізо!
— Не спатимеш, — відрізає Майка. — Поїдеш до Мадрида, Росов.
— Он як! Кому ж дякувати?
— Собі.
— За що?
— За те, що єдиний з усіх приходив до мене… в лікарню. Хочу віддячити тобі. Хоч цим.
Іронічна усмішка злітає з тонких Ігорових вуст.
— Куди ти зникла? Я шукав тебе…
— Правда? — Майка всміхається розчулено. — Росов, ти — Джай… Санскритом — перемога. Ти реально крутий. Я дуже люблю тебе. Як брата.
— Втішила!
— Є проблема? Ти ж не спатимеш зі мною!
— Ну… За дві хвилини розмови я зрозумів, що ти не змінилася…
— Я змінилася, Ігорю. А ти їдеш в Іспанію!
— Де ти була, Елізо?.. Хоч два слова!
— Згодом… Зараз не можу. Уже йди.
— Руслану покликати? — Росов підводиться, ще дивиться на Майку приголомшено. — Ти ще не з усіма поговорила. Ще Руслана Вирва лишилася…
— Не треба Руслану кликати. Її звільнено, — вимовляє Майка, подумки викреслює Вирву зі списку тих, по чиї душі вона сюди повернулася.
Росов зупиняється.
— Ти змінилася, Елізо.
Майка вибухає тихим гнівом, шепоче хижо:
— А ти спробуй… попомирай…
Чертог вийшов на полювання озброєним до зубів, але й Майка не з порожніми руками. Прихопила діловий блокнот, список пропозицій, коли секретарка повідомила: «Шеф викликає». Та Чертога цікавило інше.
— Що з раритетом твоїм? Продаси мені?
— Так. — Праведні плани віддати «Волгу» до дитячого будинку руйнуються, завалюють Майку з головою, лояльно залишають неушкодженою, щоби відчула власну ганьбу, та Майка відчуває лише мисливський азарт.
— Скільки хочеш?
— Квартиру. Двокімнатну. Неподалік від залізничного вокзалу.
Чертога вражає нахабна конкретика.
— А далеко від залізничного вокзалу не влаштовує?!
— Влаштовує, — наїжачується Майка.
— Квартира коштує дорожче за твою тачку.
— Розумію…
— То гарно, що ти все розумієш! — усміхається, не поспішає атакувати. — Добре… Є в мене одна квартира…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.