Читати книгу - "Знаменитий детектив Блюмквіст"

Расмус подався до лікарні. Він знав, куди йти, бо вже провідував Ніке. Головний лікар мешкав у віллі зовсім близько від лікарні, і на подвір'ї в нього стояла собача буда. На хвіртці до садиби головного лікаря було написано: «Приватна власність» і «Стережіться собаки». Але, на щастя, Расмус не вмів читати, тому спокійно зайшов на подвір'я. Ойсіль лежав у буді. Він злісно загарчав на Расмуса, і той стурбовано зупинився. Він не так зрозумів своє завдання. Вирішив, що йому треба було принести Великого Мумрика до штабу, а як же його взяти, коли Ойсіль так гарчить на нього? Расмус озирнувся навколо, шукаючи, кого б покликати на допомогу, і, на свою велику втіху, побачив, що до нього йде якийсь дядько. До того ж, виявилося, що це був лікар, який оперував Ніке.

Доктор Гальберґ саме йшов до лікарні, коли побачив маленького лицаря Білої Троянди перед будою Ойсіля. Звичайно, доктор не знав, що це був лицар, а то б виявив до нього більше розуміння. Тепер же він був сердитий і прискорив ходу, щоб покарати грішника. Та Расмус, який вірив, що добрі не тільки кіднапери, а й головні лікарі, благально глянув йому в суворе обличчя і сказав:

— Слухай-но, забери на хвилину собаку, бо мені треба дістати з буди Великого Мумрика.

А коли доктор не кинувся стрімголов виконувати його прохання, Расмус узяв його за руку, лагідно, але рішуче повів до буди і сказав:

— Будь ласка, швидше, бо я дуже поспішаю.

— Он як, поспішаєш? — мовив доктор і засміявся.

Тепер він упізнав Расмуса — це ж той хлопчик, якого були вкрали і про якого так багато писали в газетах.

— Ти хіба не підеш зі мною привітатися з Ніке? — спитав доктор.

— Піду, але спершу мені треба забрати Великого Мумрика, — непохитно відповів Расмус.

Ніке довідався все про Великого Мумрика. Навіть побачив його. Расмус гордо тицьнув камінця йому під самий ніс. Він також кинув бойовий поклик Білої Троянди, щоб Ніке почув, як він звучить.

— Тепер я вже Біла Троянда, розумієш? — пояснив Расмус. — Годину тому я склав присягу.

Ніке замилувано подивився на нього.

— Так, кращої Білої Троянди не було ніколи, — сказав він.

Расмус погладив його по руці і сказав:

— Добре, Ніке, що ти вже не спиш.

Ніке теж так вважав: добре, що він уже не спить. Але ще мине якийсь час, поки його випишуть із лікарні. Та він знав, що одужає, — а потім, мабуть, усе якось владнається. Доктор Гальберґ і професор обіцяли допомогти йому, скільки зможуть. Ніке був спокійний за своє прийдешнє.

— І добре, що в тебе вже не йде кров, — повів далі Расмус, показуючи на сорочку Ніке, білу й гарну, без жадної краплі крові.

Ніке також був радий, що в нього вже не йде кров. Він раніше ніколи не хворів і як дитина природи відчував глибоку пошану до всяких дивовижних лікарських вигадок. Хоч би до переливання крові, про що він дуже хотів розповісти Расмусові. Ну хто б подумав: лікарі взяли кров в іншого чоловіка і влили йому, бо він утратив багато власної крові там, на острові Кальвен.

— Узяли в іншого кіднапера? — спитав Расмус, якому також здавалось великим дивом, що лікарі до такого додумалися.

Раптом він заквапився. Власне, коли хтось бере участь у війні Троянд, то не повинен відвідувати хворих. Він міцно стиснув у руці Великого Мумрика й рушив до дверей.

— До побачення, Ніке, — сказав він. — Я прийду до тебе іншого дня.

І не встиг Ніке відповісти, як він зник.

— Гарне хлопченя, — промовив Ніке сам до себе.

Калле, Андерс і Єва-Лотта й досі сиділи на пекаревому горищі. Там щойно побував пекар Лісандер зі свіжими булочками.

— Як щиро казати, то ви не заслужили ніяких булочок, — пробурмотів він. — Скільки через вас буває клопоту. Але хай уже, — додав він і погладив Єву-Лотту по щоці. — Пару булочок ви все-таки заслужили!

Тільки-но він спустився до пекарні, як знадвору почувся бойовий поклик. Це повертався посланий у розвідку лицар Білої Троянди. Гупаючи ногами, немов цілий загін вояків, він піднявся сходами нагору.

— Ось, — сказав він і кинув Великого Мумрика на підлогу.

Калле, Андерс і Єва-Лотта витріщили на нього очі. Потім глянули на Великого Мумрика. Потім глянули одне на одного і засміялися.

— Біла Троянда отримала секретну зброю, — сказав Андерс. — Ми отримали Расмуса.

— Так, тепер хай Червоні начуваються, — мовив Калле.

Расмус занепокоєно позирав то на одного, то на другого. Невже вони сміються з нього? Хіба він не зробив усе як слід?

— Я ж зробив добре, — боязко сказав він. Єва-Лотта дала йому легенького щигля по носі.

— Так, Расмусе, — мовила вона, сміючись, — ти справді зробив добре.

ПРИГОДНИЦЬКИЙ СВІТ ДИТИНСТВА У ТВОРАХ АСТРІД ЛІНДҐРЕН

(Післямова)

Діти, ви вже напевне чули про видатну шведську письменницю Астрід Ліндґрен або й читали якісь її твори — адже в Україні виходило багато перекладів її книжок, як і в цілому світі, і їх прочитали не сотні й не тисячі, а мільйони дітей.

Астрід Ліндґрен народилася 1907 року на хуторі біля невеликого містечка Вімерб'ю на півдні Швеції і виростала в сім'ї, де панували злагода й любов і між батьками, і між дітьми, — а в Астрід було три сестри й один брат. Дітей змалку привчали до праці, але й давали їм час на гру і на розваги, тому ранні роки письменниці були щасливі й залишили по собі стільки чудових спогадів, що вони стали основою для багатьох її майбутніх книжок.

Астрід Ліндґрен мала веселу вдачу, багату уяву, хист до жартів і до цікавих оповідей, — усі ці риси вона успадкувала від батька. Вдома її розповіді любили слухати не тільки брат і сестри, а й сусідські діти, з якими вона завше приятелювала. Не були до них байдужі й дорослі. А багато пізніше, коли Астрід Ліндґрен одружилася і стала матір'ю, вона вигадувала різні цікаві історії для своїх дітей. 1941 року вона записала повість, яку розповідала своїй доньці, коли та хворіла, а через три роки подала її до одного з найбільших шведських видавництв. Там повість відхилили. Того ж року інше видавництво оголосило конкурс на найкращу книжку для дітей. Астрід Ліндґрен написала повість «У Бріт-Марі легшає на серці», подала рукопис на той конкурс, і він отримав другу премію. Так у шведській літературі з'явилося нове ім'я