Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

РОЗДІЛ XXVII

Та ось настав ще один рік. Був уже початок квітня, Діді сиділа в кріслі на веранді й шила якісь манісінькі сорочечки, а Буйний День читав їй уголос. Сонце вже звернуло з полудня. Довкола буяло ціле море молодої зелені. На городі тихенько дзюрчала вода по зрошувальних рівчачках. Час від часу Буйний День кидав книжку й біг туди, щоб спрямувати її на іншу грядку. Або враз починав цікавитись жінчиною роботою і, дражнячись, розпитував про неї. А Діді, щаслива, осяйна, старанно шила, хоч деколи, як ніжні чоловікові жарти переходили певну межу, соромилась і червоніла або вдавала, що гнівається.

З веранди, де вони сиділи, було видко далеко-далеко. Внизу, неначе лезо турецької шаблі, вигиналась Місячна долина з розкиданими по ній фермами, вкрита пастівниками, сіножатями та виноградниками. За нею здіймався другий схил, що кожну його улоговинку й кожен шпилик вони так добре знали. Старе кварцове звалище біля занедбаної копальні під простопадним сонячним промінням біліло, аж світилось, мов дорогий самоцвіт. На передньому плані, в загороді біля повітки, паслася Меб. Вона турботливо поводила головою за своїм лошатком, що привела його оце навесні. Воно дибало коло неї на ще кволих, непевних ніжках. День був млосно-гарячий, повітря мерехтіло від спеки. У гущавині на схилі гори кричали перепілки, скликаючи своїх перепелят; чулося тихе туркотіння голубів, а з глибини яру долинав жалібний голос горлиці. На землю впала тінь шуліки, що ширяв високо в блакиті, і кури на подвір'ї закудкудакали сполохано й сипонули врозтіч.

Можливо, саме це розбуркало в Вовкові давні мисливські спогади. Одно слово, Буйний День і Діді завважили якусь тривогу в загороді, й перед ними розгорнулась нестрашна тепер сцена з віковічної кривавої трагедії часів Молодого світу. З хижим вогником в очах, нечутний, мов привид, припадаючи до землі на оксамитових лапах, собака, а власне приручений вовк, скрадався до спокусливої здобичі — молоденького створіння, що привела на світ Меб. У кобилі так само прокинулись і заграли первісні інстинкти. Вона кружляла поміж своїм лошам і цим грізним хижаком, що справіку нагонив жах на всіх її предків. Раз вона спробувала була хвицнути його заднім копитом, а то намагалась ударити передніми, або, прищуливши вуха й вискаливши зуби, кидалася перегризти йому хребта. Собака-вовк, теж прищуливши вуха й припадаючи до землі, відступав звинно назад, але незабаром уже підкрадався до лошати з другого боку, і кобила знов починала непокоїтись. Здавшись на прохання дружини, Буйний День гримнув неголосно на Вовка. Той відразу опустив голову, підібгав хвоста і, покірний людині, сховався за повітку.

Трохи згодом Буйний День, покинувши читати, щоб ізнов пустити воду в інше місце, вгледів, що вона зовсім перестала бігти. Скинувши на плече кайло й заступа, він пішов у майстерню, взяв молотка та гайкового ключа і повернувся до Діді.

— Мабуть, доведеться спуститися й відкопати трубу, — сказав він. — Це, певно, врешті завалилося там, де ще з зими ото сунулось.

— Не читай без мене далі! — гукнув він уже з-за будинку і пішов стежкою, що збігала в яр.

На півдорозі він справді побачив зсув — невеличкий, не більш як кілька тонн землі та рухляку; але, впавши з п'ятдесятфутової височини, він ударив по водогінній трубі там, де сполучувалися два коліна, і розірвав її. Перше ніж узятись до роботи, Буйний День уважним оком досвідченого гірника глянув на слід зсуву — і застиг, прикипівши розплющеними широко очима до одного місця.

— Ого! — сказав він уголос. — Чи ви бачили!

Тоді обвів поглядом уздовж і впоперек весь нерівний крутий схил. У цьому місці узбіччя яру було майже голе, поросле самою травою і бур'яном; лиш де-не-де насилу чіплялись корінням за землю малі покорчені мансаніти. Видно було, що грунт тут осувається часто, а дощові потоки наносять згори новий і новий.

— Справдешня жила, або не я буду, — тихо промовив Буйний День.

Як у Вовкові прокинувся сьогодні завмерлий мисливський інстинкт, так і в ньому спалахнув зразу давній запал шукача золота. Покинувши молотка й ключа, він видерся з кайлом та заступом до того місця, звідки зірвався зсув. Там видніла подекуди оголена скеля, первісна порода. Видніла ледве помітно, але досвідчене Гарнішеве око виразно бачило кварцову жилу, що ховалась під землею. То там, то там колупав він кайлом крихкий камінь, скидав заступом землю, брав уламки породи й роздивлявся. Місцями вона була така рухла, що кришилася в пальцях. Він виліз на кілька футів вище й знов запрацював кайлом та заступом. Зчистивши в одному місці землю, він ураз випростався й глибоко зітхнув, захоплений. Тоді, мов той дикий олень коло водопою, що боїться хижаків, швидко скинув оком навкруги — чи ніхто за ним не підглядає. Засміявшися сам із себе, він знов узявся розглядати оголену брилу кварцу. Скісний промінь сонця впав на неї, і вся вона заблищала маленькими іскринками щирого золота.

— Під самим дерном, — прошепотів він ураженим голосом і всадив кайло в крихку породу.

Він увесь перемінився. Від коктейлів, хоч би скільки він їх випив, у нього ніколи не палали так щоки й не горів такий вогонь в очах. У ньому спалахнула давня пристрасть, що під її владою був він майже все своє життя. Шал його щомить зростав. Він працював, як несамовитий, важко хекаючи, і піт великими краплями спадав з чола. Він облазив усе місце зсуву від одного краю жили до другого і скрізь, скидавши червону вулканічну землю, нанесену сюди з гори, натрапляв на кварц, рухлий кварц, що кришився йому в руках і весь блискотів зернятками золота.

Часами згори обсипалася земля, і йому знову доводилось братися за заступа. Раз він сам зсунувся вниз футів на п'ятдесят. Не перепочивши навіть, він, чіпляючись руками й ногами, видерся назад нагору. В одному місці кварц зовсім звітрів, став м'який, майже як глина, і там було найбільше золота. Перед Буйним Днем відкрився справжній скарб. Він уже простежив жилу футів на сто вгору й униз від зсуву. Він навіть виліз аж на край яру — подивитись, чи нема виходів жили зверху по горі. Але те могло зачекати, і він поспішив назад до своєї знахідки.

Він працював далі, так само хапаючись мов несамовитий, аж доки знесилення