Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Буйний День засміявся й похитав головою.

— Можна домовитись, — сказав він, — нехай кожен держиться свого: ви кидайте молота, а я пригинатиму руки.

Та Слосон ніяк не міг змиритися зі своєю поразкою.

— Слухайте, — сказав він, коли Буйний День і Діді вже посідали на коней і зібрались їхати, — а що, як я на той рік зазирну до вас? Мені б хотілося ще раз помірятися з вами.

— Будь ласка! Коли завгодно — далебі, буду радий. Тільки дозвольте вас чесно попередити, що вам треба повправлятись, бо я ж тепер і дрова рубаю, і орю, і виїжджаю коней.

Дорогою назад Діді не раз чула, як її хлопчак-чоловік радісно підсміювався. Піднявшися з Бенетської долини на верховину кряжа, вони притримали коні, щоб помилуватись на захід сонця. Буйний День під'їхав упритул до дружини і обняв її.

— Моя жіночко, — сказав він, — за все я маю дякувати тільки тобі. Сама скажи, хіба всі гроші на світі можуть бути варті однієї цієї руки, що зараз обіймає таку чарівну жінку?

Нове життя давало Буйному Дневі чимало втіх, та найбільшою втіхою завжди була Діді. Як він їй не раз пояснював, він увесь вік боявся кохання тільки задля того, щоб кінець кінцем зрозуміти, що це найвеличніша річ у світі. Воші не тільки чудово дібрались до пари, але, надумавши жити на фермі, вибрали й найсприятливіший грунт для розквіту свого кохання. Хоч як Діді захоплювалась книжками й музикою, але вона любила все просте, здорове й природне, а про Буйного Дня вже й казати нічого, що то був справдешній син дикої природи.

Одне в ній завжди кидало в захват чоловіка: це її жваві рученята. Він уперше побачив їх, коли вони літали по аркуші паперу, черкаючи стенографічні значки, та вистукували на машинці; але ті самі рученята потрапляли впоратися з могутнім Бобом і пурхати по клавішах фортеп'яно, не знали втоми коло хатньої роботи і вміли так ніжно та дивно пестити й перебирати пальчиками йому чуба. Одначе він не був сліпим рабом дружини. Він жив своїм чоловічим життям так само, як вона своїм жіночим. Усю роботу вони ретельно поділили між собою, і кожне знало свою, але загалом усе було зв'язане обопільною увагою й пошаною. Його так само цікавили її кухонні справи й музика, як її його агрономічні спроби на городі. Поклавши собі ні в якому разі не перериватись у роботі, він стежив, щоб і вона уникала перевтоми.

Зокрема, з чисто чоловічою владністю й упертістю він заборонив їй надміру клопотатись коло гостей. Бо гості в них бували досить часто, а надто теплої літньої пори, і здебільшого її знайомі з міста. Вони ночували в наметах, що їх мусили самі собі напинати, і навіть, як справжні таборяни, самі собі варили їсти. Мабуть, такий лад можна було здійснити тільки в Каліфорнії, де табірне життя знайоме всім. Та хай там як, а Буйний День постановив непохитно: його дружина не повинна обертатись на куховарку, лакея й покоївку лише тому, що в неї немає наймички. Правда, вечеряти часто готували на всіх у великій кімнаті, на мідяній конфорці, але й тоді Буйний День приділяв кожному якесь діло і пильнував, щоб те діло було виконано. Виняток робилось тільки для гостей, що приїздили на одну ніч, та ще для брата Діді. Він повернувся з Німеччини настільки одужавши, що міг уже їздити верхи. Він був третім членом родини, і його повинність була розпалювати в коминку, мити посуд й замітати.

Буйний День силкувався якомога полегшити працю Діді. З поради її брата, він надумався використати силу води, якої було на фермі подостатком. Виїздивши кількох зайвих коней, він купив матеріалу, а швагер потратив тритижневу відпустку — і вони вдвох поставили турбінку.

Силою води почали не лише пиляти дрова, крутити токарню й точило, а ще й збивати масло в масельнпці. Але найбільшого тріумфу зажив Буйний День, коли обняв Діді за стан і підвів до пральної машини, яка чудово справляла свою роботу силою тієї самої турбінки.

Діді й Фергюсон чимало доклали зусиль і терпіння, щоб познайомити Буйного Дня з поезією. І врешті не раз, їдучи гірськими стежками й заллятими сонцем лісами, він звільна похитувався у сідлі і вголос декламував Кіплінгового «Томлінсона», або, гострячи на точилі сокиру, співав «Пісню меча» Генлі [13]. Одначе таким палким шанувальником літератури, як обоє його навчителів, він так і не зробився. У Браунінга, крім «Фра Ліппо Ліппі» та «Калібана й Сетебоса», він не вподобав нічого, а Джордж Мередіт доводив його просто до розпачу [14]. Зате він сам надумався купити собі скрипку і вправлявся з нею так завзято, що незабаром вони з Діді перебули не одну щасливу вечірню годину, граючи вдвох.

Отак і жило в добрі це досконале подружжя. Нудьги вони не знали. Кожний новий день починався чудовним ранком і закінчувався тихим прохолодним вечором; і завше в Гарніша була тисяча цікавих справ, що так само цікавили і її. Глибше, ніж сам думав, він почав розуміти, яке все на світі відносне: в новій грі всі дрібні виграші хвилювали й тішили його не менше, ніж запаморочливі фінансові операції часів його могутності, коли від грізних ударів Буйного Дня здригалося півконтиненту. Тепер не меншою перемогою здавалось йому, важачи життям, приборкати, скорити людській волі дикого жеребця. І стіл для його нової гри був чистий: ні брехні, ні шахрайства, ні лицемірства. Та, давня, гра призводила до гниття, до смерті, а ця — до життя й до чистої сили. Отож він був щасливий, попліч із Діді стежачи зі свого будиночка, що приліпився над яром, як спливають дні та роки. Він був щасливий, коли виїздив з нею верхи морозяного ранку або під палючим літнім сонцем чи коли сидів у великій затишній кімнаті перед коминком, де палахкотіли поліна, а надворі світ аж двиготів під натиском південно-східного вітру.

Якось Діді спитала, чи він не шкодує. Замість відповіді він узяв її в обійми і міцно притиснув свої уста до її уст.

— Моя жіночко, — промовив він аж за хвилину, — хоч ти мені й стала в тридцять мільйонів, але я вважаю, що, далебі, зроду ще не купував так дешево того, без чого не можу обійтися. Правда, є одне, за чим я шкодую, страшенно шкодую. Мені б так хотілось пережити все знову. Блукати по Підмонтських горбах, шукаючи тебе,