Читати книгу - "Син"

– На вигляд звичайний акваріум, правда? А чи знаєш ти, Хефасе, скільки коштує ота сіра рибка, схожа на звичайну кільку? Не знаєш, бо я не хочу, щоб у вашому економічному відділі пронюхали, що деякі колекціонери ладні віддати за неї мільйони крон. Рибка не дуже оригінальна чи приваблива на вигляд, але вона неймовірно рідкісна. Таким чином, її вартість визначається тим, яку найвищу ціну схильний сплатити покупець, якому рибка потрібна.

Симон засовався на своєму стільці.

– Річ у тім, – вів далі здоровань, – що Сонні Лофтус мені потрібен. Він рідкісна риба і має для мене більшу цінність, ніж для будь-якого іншого покупця. Бо він убив моїх людей і викрав мої гроші. Як гадаєш, я міг би правити цим містом упродовж двадцяти років, якби спускав людям такі речі? Він сам обернувся на рибку, яку я будь-що маю зловити. Мені жаль, Хефасе. Ми дамо тобі гроші, але хлопець – мій.

– Усе, що хлопець хоче, – це ім’я «крота», який зрадив його батька. А тоді він іде геть.

– Як на мене, я здав би йому «крота», від якого давно не маю жодної користі. «Кріт» припинив свою діяльність дванадцять років тому. Але навіть я ніколи не знав, хто він. Ми обмінювалися грошима та інформацією анонімно, і мене це влаштовувало. Я отримував те, за що платив. І ти, Хефасе, отримаєш. Зір для своєї дружини, правильно?

– Як забажаєш, – сказав Симон і підвівся. – Якщо вам потрібен хлопець, я знайду гроші десь-інде.

Той зітхнув.

– Гадаю, Хефасе, ти неправильно розумієш наші позиції.

Симон побачив, що блондин теж підводиться.

– Як досвідчений гравець, ти мав би знати, що свої карти треба перевірити до того, як починаєш гру, – сказав здоровань. – Оцінювати свої карти потім уже запізно, правда?

Симон відчув руку блондина на своєму плечі. Він насилу стримався, щоб не скинути її. Він знову сів. Його співрозмовник перехилився через стіл. Від нього відгонило лавандою.

– Іверсен розповів мені про зразки ДНК, з приводу яких ти приходив до нього. Тепер у тебе оцей звуковий файл. Це означає – ти маєш контакт із хлопцем, правда? Відтак, ти виведеш нас на нього. На нього і на все, що він у нас викрав.

– А якщо я скажу «ні»?

Той знову тяжко зітхнув.

– Чого ми всі боїмося, Хефасе, коли старіємо? Померти на самоті, правда? Справжня причина, чому ти робиш усе можливе, щоб відновити зір своїй дружині, – в тому, що ти хочеш, аби вона дивилась на тебе, коли ти помиратимеш. Бо ми кажемо собі, що, так помираючи, ми менш самотні, правда? То уяви собі смертне ложе ще більш самотнє, аніж один зі сліпою, але таки живою дружиною поруч…

– Що?!

– Бо, покажи йому.

Блондин підняв свій мобільний, щоб Симон бачив. Показав йому фото. Симон упізнав лікарняну палату. Ліжко. Сплячу жінку в ліжку.

– Суть не в тому, що ми знаємо, де вона зараз, – сказав здоровань, – а в тому, що ми знайшли її, правда? Не минуло й години після того, як Іверсен зв’язався з нами. А це означає, що ми знайдемо її знову, хоч би де ти її заховав.

Симон підхопився зі стільця, його правиця метнулась до горла кремезного чоловіка, але той перехопив її легко, як метелика; його пальці міцно стисли долоню Симона.

– Ти маєш вибрати, Хефасе, що ти цінуєш більше: жінку, з якою розділив своє життя, чи того бездомного пса, що ти був пригрів.

Симон судомно ковтнув. Він намагався не звертати уваги на біль, на хрускіт здавлюваних один проти одного п’ясткових суглобів, але знав, що сльози болю видадуть його. Він кліпнув. Удруге. Він відчув, як гаряча сльоза скотилась по його щоці.

– Вона має вилетіти в США у найближчі два дні, – прошепотів він. – Гроші потрібні мені готівкою на мить її від’їзду.

Твілінґен відпустив, і Симонові забило памороки, коли кров повернулась у долоню і біль різко посилився.

– Вона буде в літаку, щойно ти здаси нам хлопця і викрадений товар, – сказав Твілінґен.

Блондин провів Симона до зовнішніх сходів. Дощ припинився, але повітря ще було липкувато-важким.

– Що ви хочете з ним учинити? – запитав Симон.

– Тобі не варто знати, – посміхнувся блондин. – А з тобою приємно було мати справу.

Двері за Симоном зачинились і замкнулись.

Він вийшов з провулка. Вже сутеніло. Симон побіг.

Марта сиділа, дивлячись на ростбіф і високі келихи на столі, на голови по інший бік столу, на сімейні портрети на консолі перед вікном, на насичені дощем яблуні в саду, на небо і морок, що наближався.

Андерс, безперечно, виголосив гарний тост. Вона могла уявити собі, як старенька тітонька витирає сльозу.

– Ми з Мартою зважились на весілля взимку, – сказав він, – оскільки знаємо, що наше кохання здатне розтопити будь-яку кригу, що тепло сердець наших друзів здатне зігріти будь-яку святкову залу і що турбота, мудрість і керівництво наших родин стануть нам світлом на темному зимовому шляху. І, звісно, є також інша причина…

Андерс подніс келих і звернувся до Марти, яка щойно спромоглася відірвати погляд від вечірнього неба і відповісти на його усмішку.

– Ми просто не мали сил чекати до літа!

Щасливий сміх і оплески наповнили кімнату.

Андерс узяв її руку своєю вільною рукою. Він стиснув її долоню, усміхнувся, його гарні очі іскрились, як море, і вона знала, що він усвідомлює, яке враження справив. Потім він нахилився, наче у спонтанному пориві, і швидко поцілував її в губи. Стіл вибухнув оплесками. Він підніс келих.

– За нас!

Потім він сів. Він упіймав її погляд і обдарував її майже інтимною усмішкою. Усмішкою, яка розповіла дванадцяти гостям, що вони з Мартою поділяють щось особливе, щось таке, що належить лише їм. Але якщо Андерс грав на публіку, це не означало, буцімто все це неправда. У них справді було таке, що належало тільки їм. Щось істотне. Вони надто тривалий час були разом, щоб так легко забути всі спільні чарівні дні і зворушливі вчинки, що їх єднали. І вони перебороли труднощі й стали завдяки цьому сильнішими. Вона любила Андерса, по-справжньому. Звісно, що так. Інакше навіщо б вона погодилась вийти за нього заміж?

Його усмішка застигла. Цим він показував Марті, що вона теж могла б виявити трохи більше ентузіазму, докласти зусиль разом з ним, тут і зараз, коли вони зібрали свої родини, щоб розказати їм про свої весільні плани. Її майбутня свекруха попросила слова для оголошення, і Марта не мала сил, щоб протестувати.