Читати книгу - "Знедолені"

й приятеля. Щохвилини з ним траплялось якесь лихо. Він весело казав: «Я живу під дахом, з якого весь час падає черепиця». Він був бідний, але йому ніколи не бракувало почуття гумору. Він так звик до своєї лихої долі, що називав її на ім’я. «Добридень, моє Безталаннячко», — казав він.

Вічні невдачі зробили його винахідливим, і він знав безліч способів роздобути гроші. Боссюе не квапився набути професію адвоката і навчався на зразок Баореля. Він не мав власного притулку й ночував то в одного, то в другого, то в третього зі своїх приятелів, але найчастіше — в Жолі. Жолі вивчав медицину. Він був на два роки молодший від Боссюе.

Жолі являв собою яскравий тип уявного хворого, але з молодих. Внаслідок занять медициною він не так став лікарем, як сам перетворився на хворого. У двадцять три роки він знаходив у себе безліч недуг і проводив життя, розглядаючи в дзеркалі свій язик. Він запевняв, що людина намагнічується, як стрілка компаса, й у себе в кімнаті ставив ліжко узголів’ям на південь, а ногами на північ, з тим щоб уночі його кровообіг не порушувався потоками земного магнетизму. Під час грози він мацав собі пульс. А втім, він був найвеселіший хлопець у всій компанії.

Усі ці такі різні молоді люди сповідували одну релігію — вони вірили в Прогрес і поклонялися Ідеалу.

Між тими пристрасними душами з їхніми непохитними переконаннями був один скептик. Як він опинився між ними? Як виняток, що підтверджує правило. Скептика звали Грантер, і він не хотів ні в що вірити. Проте мало хто зі студентів здобув за час своєї науки в Парижі стільки корисних знань: він знав, що найкращу каву подають у кав’ярні «Ламблен», що найкращий більярд у кав’ярні «Вольтер», що в «Ермітажі» на Менському бульварі готують чудові млинці, й дівчатка там просто диво, що в тітоньки Соге дуже смачно смажать курчат, що біля Кюветної застави готують рибу під винним соусом, а біля застави Битв можна роздобути непогане біле винце. Тобто він знав усі привабливі місця. Крім того, Грантер добре володів прийомами ножного бою, умів трохи танцювати, чудово орудував палицею і любив випити. Він був страшенно негарний, але вважав, що всі жінки в нього закохані.

Такі слова, як «права народу», «права людини», «французька революція», «релігія», «прогрес» для Грантера не означали майже нічого. Він підсміювався з них. Він жив однією іронією. «Усе на світі ілюзія, крім моєї повної склянки», — любив повторювати він. Бабій, картяр, гультяй, вічно п’яний, він знай наспівував: «Люблю дівчаток і люблю вино», чим неабияк дратував наших юних мрійників.

А втім, і в цього скептика був предмет фанатичної прихильності. Хоча схилявся він не перед ідеєю або догмою, а перед живою людиною — Анжольрасом. Грантер любив і обожнював Анжольраса. Чим же Анжольрас підкорив цього анархіста-безвірника? Своїми переконаннями? Аж ніяк. Своїм характером. Таке можна спостерігати нерідко. Скептик, який горнеться до віруючого, — це те саме, що закон взаємодоповнення кольорів. Те, чого ми позбавлені, приваблює нас. Ніхто так не любить світла, як сліпий. Карлиця закохується у велетня-барабанщика. У жаби очі завжди звернуті до неба. Чому? Щоб бачити, як літають птахи. Грантер, у якому плазував сумнів, любив дивитись на Анжольраса, в якому ширяла віра. Він відчував потребу в Анжольрасі. Хоч він ясно собі цього й не усвідомлював, але чиста, здорова, тверда, непохитна й правдива натура Анжольраса причаровувала його. Інстинктивно він захоплювався ним як своєю протилежністю. Біля Анжольраса Грантер почував себе людиною. А втім, він був складений з двох начебто несумісних елементів. Він був іронічний і щирий. Його розум обходився без віри, але серце його не могло обійтися без дружби.

Невтримно тягнучись до Анжольраса, Грантер днював і ночував у товаристві цих молодих людей. Тільки тут він почував себе добре, і не було для нього більшої радості, ніж дивитись, як у винних випарах перед ним маячать їхні силуети. Його терпіли за приязну вдачу.

Анжольрас, людина непохитної віри і ворог спиртного, зневажав цього безвірника й пияка. Він поблажливо приділяв йому трохи жалості. Грантер перебував у становищі невизнаного Пілада.[44] Постійно відштовхуваний Анжольрасом, він, проте, ходив за ним, наче тінь, кажучи: «Яка людина — тверда, мов граніт!»

2. Надмогильна промова Боссюе[45] професорові Блондо

Одного полудня Леґль стояв, недбало прихилившись до одвірка кав’ярні «Мюзен». Він дивився на майдан Сен-Мішель і досить безтурботно думав про одну невеличку пригоду, яка сталася з ним позавчора на юридичному факультеті й дещо змінила його плани на майбутнє, плани, правда, досить-таки туманні.

Незважаючи на свій напівдрімотний стан, Леґль, чий погляд ліниво ковзав по майдану, раптом помітив двоколісний екіпаж, що їхав повільно й наче нерішуче. Чого тут треба цьому кабріолетові? Чому він суне так повільно? Леґль заглянув у той екіпаж і побачив поруч із візником якогось юнака. Перед юнаком лежав дорожній мішок. На карточці, нашитій на мішок, виднілося написане жирними чорними літерами ім’я: МАРІУС ПОНМЕРСІ.

Це ім’я вивело Леґля з його замріяно-сонного стану. Він випростався і гукнув, звертаючись до юнака в кабріолеті:

— Пане Маріусе Понмерсі!

Кабріолет зупинився.

Юнак, який теж, здавалося, перебував у глибокій задумі, підвів погляд.

— Що таке? — обізвався він.

— То ви пан Маріус Понмерсі?

— Поза всяким сумнівом.

— Я шукав вас, — сказав Орел із Мо.

— Чого б то? — спитав Маріус, який щойно покинув дім свого діда, а цього молодика бачив уперше: — Я не знаю вас.

– І я вас не знаю, — відповів Леґль.

Маріус подумав, що натрапив на жартівника, який вирішив розіграти його серед білого дня. Він насупився, бо йому було не до жартів.

Орел із Мо незворушно вів далі:

— Позавчора ви не були на лекціях.

— Можливо.

— Точно не були.

— Ви студент? — спитав Маріус.

— Як і ви. Позавчора я випадково заглянув на факультет. Знаєте, іноді спадає на думку така фантазія. Професор саме почав перекличку. Якщо на триразовий виклик ви не відгукнетесь, вас викреслюють зі списку, і пропали ваші шістдесят франків.

Маріус почав дослухатися. Леґль провадив:

— Перекличку робив Блондо. Ви знаєте, як він любить винюхувати своїм гачкуватим носом відсутніх. Він підступно почав перекличку з літери «П». Я не слухав його, бо до цієї літери мені діла немає. Перекличка посувалася без запинки. Як по маслу. Всі були на місці, Блондо зажурився. «Еге, приятелю, — подумав я, — сьогодні тобі не доведеться чинити розправу». Аж раптом Блондо викликає: «Маріус Понмерсі!» Ніхто не відгукується. Блондо, повеселівши, повторює, уже голосніше: «Маріус Понмерсі!» —