Читати книгу - "Мiстер Мерседес"

Брейді підводить голову й нахмурюється. Це спеціальний сигнал, який він запрограмував у свій Номер Три. Він звучить, коли на сайті «Блакитна Парасолька» з’являється повідомлення для нього, але ж це неможливо. Єдина особа, з якою він спілкувався через «Блакитну Парасольку» — це Керміт Вільям Ходжес, він же жирний екс-коп, він же тепер уже назавжди Дет-Мертв.

Загрібаючи ступнями, Брейді підкочується на своєму офісному кріслі та втуплюється очима в Номер Три. На іконці «Блакитної Парасольки» в маленькому червоному колі красується цифра 1. Він клацає на ній. З вибалушеними очима й роззявленим ротом він бачить позначку на екрані:

kermitfrog19 бажає з вами балакати!

Чи бажаєте ви балакати з kermitfrog19?

ТАК/НІ

Брейді хотілося б вірити, що це повідомлення було послано минулого вечора або сьогодні вранці, до того як Ходжес і його бімбо-блонда вийшли з дому, але він не може. Він же щойно лише почув, як воно надійшло.

Збираючи всю свою хоробрість — бо це набагато лячніше, ніж дивитися у мертві очі матері, — він клацає ТАК і читає.

Скучив за мною.

А тобі варто пам’ятати дещо, засранцю: я — як твоє бокове люстерко. Ти ж знаєш, ВСІ РЕЧІ БЛИЖЧЕ, АНІЖ ЗДАЮТЬСЯ.

Я знаю, як ти вдерся в її «мерседес», і валет-ключ там ні до чого. Але ж ти повірив мені тоді, хіба не так? Авжеж, повірив. Тому що ти просто тупий гівнюк.

Я маю список усіх інших машин, які ти обікрав від 2007 року до 2009-го.

Я маю й іншу інформацію, якою зараз поки що не бажаю ділитися, але є дещо, чим я поділюся: ти не КРУТИЙ, а КРУТІЙ.

Чому я тобі все це розказую? Тому що я більше не збираюся тебе впіймати й передати копам. Навіщо б мені це робити? Я ж більше не коп.

Я збираюся тебе вбити.

Скоро побачимося, матусин синку.

Навіть у своєму шоці й невірі Брейді повсякчас повертається очима саме на останній рядок.

Він іде до комори на ногах, що немов диби. Щойно опинившись усередині, за зачиненими дверима, він кричить і гатить кулаками по полицях. Замість сімейного собаки тих ніґґерів він примудрився вбити власну матір. То було погано. Тепер він примудрився вбити в коповій машині когось іншого, а це ще гірше. Імовірно, там була його білява сука. Білява сука в капелюсі Дет-Пенса, яка одягла його на себе з якоїсь химерної причини, що її могла б зрозуміти тільки якась інша білява сука.

В одному він тільки впевнений: цей будинок більше не безпечне місце. Ходжес, можливо, блефує, кажучи, що він уже десь близько, але можливо, й ні. Він знає про Річ Другу. Він знає про крадіжки з машин. Він каже, що знає й щось іще. І оце…

«Скоро побачимося, матусин синку».

Йому треба забиратися звідси. І то скоріше. Втім, спершу треба дещо зробити.

Брейді знову повертається нагору, в спальню матері, ледь поглянувши на фігуру під покривалом. Він іде до її ванної кімнати й риється в шухлядках з її косметикою й причандаллям, поки не знаходить «Леді Шик»[286]. Після того він береться до роботи.

— 24 —

Ходжес знову в кімнаті для допитів № 4 — у своїй щасливій КД № 4, — але цього разу він не по той бік стола, навпроти Піта Гантлі й Пітової нової напарниці, ефектної дівиці з довгим рудим волоссям й мрійливо-сірого кольору очима. Допит колегіальний, але це не змінює базових фактів: його машину було підірвано, при чому загинула певна жінка. Інший факт той, що допит залишається допитом.

— Чи не має це якогось стосунку до Мерседес-Кілера? — запитує Піт. — Як ти гадаєш, Біллі? Я маю на увазі, це першим приходить до голови, чи ти так не вважаєш? Пам’ятаючи про те, що жертвою стала сестра Олівії Трелоні?

Ось воно: «жертва». Жінка, з якою він спав уже після того, як дійшов у своєму житті до того пункту, де, як він думав, ніколи вже не спатиме знову з жодною жінкою. Жінка, яка вміла його розсмішити й дарувала йому втіху, жінка, яка була не менше за нього напарницею в цьому, останньому, розслідуванні, аніж ним бодай колись був Піт Гантлі. Жінка, яка морщила до нього носа й передражнювала його «йо».

«Щоб я ніколи не чув, аби ти називав їх жертвами», — казав йому Френк Следж колись, у ті давні дні… але саме зараз він мусить із цим миритися.

— Я не бачу, яким чином це може бути, — каже він м’яко. — Я розумію, як воно виглядає, але інколи сигара — це просто дим, а випадковий збіг є просто випадковим збігом.

— Як ви… — починає Ізабель Джейнз, але потім хитає головою. — Це неправильне формулювання. Чому ви познайомились з нею? Ви самотужки займалися розслідуванням справи Міського Центру?

Грався в дядюру за великим рахунком — це те, чого вона не промовляє, мабуть, з поваги до Піта. Той, кого вони зараз допитують, він же, врешті-решт, старий Пітів колега та приятель, який був тягнув разом з ним в одній упряжці, цей огрядний чолов’яга в пом’ятих костюмних штанах і заляпаній кров’ю білій сорочці, з краваткою, яку він пов’язав собі вранці, зараз розпущеною до половини його великих грудей.

— Можна мені випити води, перш ніж ми почнемо? Я все ще в потрясінні. Вона була доброю пані.

Джейні була кимсь набагато більшим за просто це, але холодна частина його мозку, яка наразі — поки що принаймні — тримає гарячу в клітці, підказує йому, що це правильний спосіб дій, це той шлях, який виведе до решти його історії так, як вузька естакада виводить на чотирисмужне шосе. Піт підводиться і виходить. Ізабель не каже нічого, поки той не повертається, вона просто вдивляється в Ходжеса тими своїми мрійливо-сірими очима.

Ходжес одним ковтком випиває половину паперового стакана, а потім мовить:

— Окей. Треба почати з того ланчу, за яким ми бачилися в «ДеМазіо». Пам’ятаєш, Піте?

— Звичайно.

— Я розпитував тебе про всі ті справи, над якими ми разом були працювали — великі, я маю на увазі — до моєї пенсії, але насправді мене цікавила Бійня при Міському Центрі. Гадаю, ти це розумів.

Піт не каже нічого, але злегка