Читати книгу - "Доктор Сон"

— Ти… гм… колись бачив ті, інші, світи?

Ден вже не дослухався до Джонових думок, але той раптом трохи ніби занервував. Так, ніби він думає, що парубок, який сидить поряд з ним, може зненацька засунути собі руку під сорочку й оголосити себе Наполеоном Бонапартом.

— Ні, тільки декого з тих, що живуть там. Абра називає їх «примарні люди». То ти бажаєш послухати чи ні?

— Я не певен, що бажаю, але, мабуть, краще послухаю.

Ден не знав, чи повірить цей педіатр з Нової Англії в те, що трапилося тієї зими, яку родина Торренсів провела в готелі «Оверлук», але зрозумів, що йому взагалі-то це без різниці. Розказати свою історію в цьому безликому автомобілі, під цим яскравим небом Середнього Заходу вже само по собі буде добре. Є одна особа, яка повірила б усьому в ній цілком, але Абра була надто юною, а історія надто лячною. Джон Далтон якраз годився в слухачі. Але як почати? З Джека Торренса, подумалося йому. Глибоко нещасного чоловіка, який зазнав невдачі в учителюванні, в письменництві та в шлюбі. Як бейсболісти називають три страйк-аути поспіль? Золоте Сомбреро? Денів батько мав тільки один визначний успіх: коли певний момент нарешті настав — той, до якого «Оверлук» підштовхував його з першого їхнього дня в готелі, — він відмовився убити свого маленького сина. Якби підбирати йому адекватну епітафію, нею могло б бути…

— Дене?

— Мій батько старався, — промовив він. — Це найкраще, що я можу за нього сказати. Найзлостивіші привиди в його житті приходили до нього в пляшках. Якби він постарався спробувати АА, можливо, все пішло б зовсім інакше. Але цього не трапилось. Я не певен, що моя мати навіть знала про існування такого явища, бо інакше вона б йому запропонувала спробувати. На той час, коли ми переїхали в гори, до готелю «Оверлук», де один його друг знайшов для нього роботу зимового доглядача, його фотографія могла б в якомусь довіднику ілюструвати визначення «сухий п’яниця», чи то пак — «без випивки п’яний».

— Це там, де були ті привиди?

— Так. Я їх бачив. А він їх не бачив, але відчував. Можливо, він мав власне сяйво. Ймовірно, він його таки мав. Багато речей є спадковими, врешті-решт, не тільки схильність до алкоголізму. І вони його обробляли. Він думав, що їм — тим примарним людям — потрібен він, але то була просто банальна брехня. Насправді їм був потрібен його маленький син з великим сяйвом. Так само, як цій банді, Правдивому Вузлу, потрібна зараз Абра.

Він замовк, згадавши, як відповів Дік крізь мертвий рот Еліанор Улей, коли Ден в нього спитав — де ж вони, ті порожні демони?

«У твоєму дитинстві, звідки походять усі демони».

— Дене? З тобою все гаразд?

— Так, — відгукнувся Ден. — Між іншим, я знав, що щось не так у тому чортовому готелі, навіть до того, як переступив його поріг. Я знав це, ще коли ми жили, ледве зводячи кінці з кінцями, у Боулдері, на Східному Схилі. Але моєму батькові потрібна була робота, щоб він міг закінчити ту п’єсу, над якою тоді працював…

7

Коли вони під’їжджали до Адера, Ден уже розповідав Джону, як в «Оверлуку» вибухнув котел, як серед вируючої хуртовини згорів до решти старий готель. Адер виявився містечком усього з парою світлофорів, але там був «Холідей Інн Експрес»[309] і Ден відзначив собі, де той розташований.

— Ось сюди ми за пару годин поселимося, — сказав він Джону. — Не можемо ж ми їхати викопувати скарб серед білого дня, і, крім того, мені смертельно хочеться спати. Ніяк не можу виспатися останнім часом.

— І все це насправді з тобою було трапилося? — запитав Джон пригніченим голосом.

— Насправді, — усміхнувся Ден. — Як вважаєш, зможеш ти в це повірити?

— Якщо ми знайдемо ту бейсбольну рукавицю там, де вона сказала, я буду змушений повірити у багато різних речей. Чому ти мені про це розповів?

— Тому що в глибині душі, попри все що ти знаєш про Абру, ти думаєш, що ми божевільні, що приїхали сюди. А також тому, що ти заслуговуєш на те, щоб знати про існування деяких… сил. Я з ними стикався раніше, а ти ні. Єдине, що ти бачив, це маленьку дівчинку, яка робить паранормальні трюки домашнього ґатунку, як-от підвісити ложки на стелю. Це не хлопчача гра в шукачів скарбів, Джоне. Якщо Правдивий Вузол дізнається, чим ми займаємося, нас приколють, як мішені, туди ж, де в них висить Абра. Якщо ти вирішиш вийти з цього бізнесу, я лише благословлю тебе хресним знаменням і скажу «йди собі з Богом».

— І далі продовжуватимеш сам?

Ден ворухнув губами в усмішці:

— Ну… є ж іще Біллі.

— Біллі вже щонайменше сімдесят три.

— Він сказав би, що це плюс. Біллі любить казати, що найкраще в старінні — це те, що не мусиш турбуватися про смерть замолоду.

Джон показав рукою:

— Межа міста Фрімена. — Дену він подарував невеличку, стриману посмішку. — Я не можу цілком повірити, що роблю зараз саме це. А що ти скажеш, якщо того спиртзаводу вже нема? Якщо його зрівняли з землею вже після того, як була зроблена та фотографія для «Google Earth», а те місце засіяли кукурудзою?

— Він стоїть на своєму місці.

8

Так воно й виявилося: ряди попелясто-сірих бетонних будівель, покритих іржавим рифленим залізом. Один заводський димар ще стояв, два інших повалилися й лежали на землі, немов переламані змії. Вікна було потрощено, а стіни вкривали намальовані аерозолем пузирчасті графіті, які б висміяли фахові теґери[310] у будь-якому великому місті. Від двосмужного автошляху відгалужувалася бакаювата службова дорога, яка закінчувалася парковкою, де-не-де порослою самосіяною кукурудзою. Та водонапірна вежа, яку бачила Абра, стояла поряд, бовваніючи проти обрію, мов марсіанська бойова машина Герберта Веллса[311]. ФРІМЕН, АЙОВА було написано збоку. І сарай із проваленим дахом також був присутній і взятий до уваги.

— Задоволений? — спитав Ден. Вони уповільнили швидкість так, що вже ледь повзли. — Завод, водонапірна вежа, сарай. Напис «заборонена зона». Все так, як, вона казала, мусить бути.

Джон показав на іржаві ворота наприкінці службової дороги.

— А якщо вони замкнені? Я не перелазив через сітчасті огорожі відтоді, як ще навчався в молодшій середній школі.

—